Розділ «Старовинні легенди чеського народу»

— Ну, справді, ти людина хороша, коли мені, незнайомому, віриш. Ось що: є в мене вдома стара залізна скриня, дуже важка. Не можу її відімкнути, вже намучився я з нею немало. Чи не візьмеш її за борг?

Майзель погодився, і на третій день селянин привіз скриню. Вона була справді така важка, що навіть при продажу на вагу виходила сума, якої вистачало на сплату боргу, та ще й селянинові лишалося дещо.

Пізно ввечері Майзель хотів відімкнути скриню, але, тільки він приклав долоню, кришка відскочила сама собою. А що було всередині, господи боже мій! Майзель просто остовпів. Сторопіло дивився він на срібло й золото, яким була наповнена скриня. Опам'ятавшись, він спустив кришку, замкнув скриню і нікому, навіть жінці, не сказав ані слова про своє відкриття. Ждав день, тиждень, місяць, рік, чи не згадає селянин про свої гроші, чи не прийде за ними. Але ніхто не приходив. Майзель не знав імені селянина, не знав, звідки він. Через рік він вважав уже себе вправі розпоряджатися грішми на свій розсуд.

Насамперед він пішов до старого рабина і дав йому велику суму на будівництво нової синагоги, домовившись, щоб ім'я жертвувателя лишилося невідомим. Але коли будинок був готовий і новий молитовний дім освячений, рабин указав присутнім на Мардохея, що стояв скромно в куточку, і сказав: «Ось кому ми завдячуємо новою синагогою».

Всі кинулися до Майзеля, хвалили, дякували йому. Найбільше старався раббі Ісаак, його тесть. Тепер він зовсім помирився з зятем, і коли Майзель відкрив йому таємницю залізної скрині, примас вигукнув:

— Селянина не жди! Це був один з тих карликів, яких я бачив у лісі.

І він розповів зятеві про своє видіння і пояснив, навіщо він возив його до лісу після весілля.

— Хто б думав, що все так трапиться! — вигукував раббі Ісаак. — Чудесно! Слава Ієгові на віки віків!

Мардохей Майзель залишився багачем до смерті. Він не був скнарою, допомагав своїм єдиновірцям і робив багато добра. Названа на пам'ять про нього одна з вулиць гетто існує й донині.

Нова синагога також носить його ім'я. Крім того, Майзель збудував у гетто ратушу, нові лазні, притулок для дітей, забрукував до того незабруковані брудні вулиці і розширив кладовище. Так трудився він на користь загальну до самої смерті.

За царювання Рудольфа II жив у празькому гетто раббі Іуда Леб бен Бецалель, муж учений і досвідчений. Він був дуже високий на зріст, за що його називали «великим раббі». Іуда Леб був добре обізнаний не тільки з талмудом, але й з математикою та астрономією. Багато таємниць природи, прихованих від простих смертних, було йому відомі. Люди дивувалися силі його чародійства.

Чутки про нього досягли, нарешті, королівського двору. Придворний астролог короля, Тіхто-де-Брага, дуже поважав свого вченого співбрата Іуду Леба. Сам король Рудольф познайомився з ним за надзвичайних обставин.

Одного разу король їхав у супроводі кінного почету в кареті з Градчан до Старого міста. Це було в дні, коли вийшов королівський указ про виселення євреїв з Праги. Раббі Іуда ходив до двору просити за своїх єдиновірців, але його не допустили до короля. Знаючи напевне, що король поїде Кам'яним мостом, раббі Іуда чекав на нього.

Коли на мосту з'явився пишний королівський поїзд — карета, запряжена четвіркою, в карбованій збруї, — і блискучий почет, і люди почали кричали, щоб раббі зійшов з дороги, раббі Іуда мов не чув. Він зупинився посеред мосту, якраз перед кіньми. Люди кричали на вченого мужа, кидали в нього камінням та грязюкою, але замість грязі й каміння на раббі Іуду падали квіти, обсипаючи пелюстками його голову і плащ.

Наближався королівський поїзд. Бен Бецалель не відступив ні на крок. На загальний подив, коні не тільки не зім'яли його, але зупинилися перед ним, хоч фурман і не хотів цього.

Раббі зрушив з місця, з непокритою головою підійшов до вікна карети і на килимі з троянд та інших квітів опустився на коліна й почав просити за своїх єдиновірців.

Король, на якого вигляд раббі і всі обставини цієї пригоди справили глибоке враження, звелів йому прийти до замка. Це була велика милість; а в замку була дарована й інша милість — та, про яку просив раббі: король дозволив євреям залишитися в Празі.

Після цього король не раз запрошував раббі до палацу.

Раз король захотів, щоб раббі Іуда показав йому праотців Єврейського народу Авраама, Ісаака, Іакова та синів його. Раббі довго відмовлявся, але, нарешті, згодився виконати просьбу свого повелителя і просив тільки, щоб усі присутні зберігали серйозність, коли з'являться священні фігури патріархів.

Король і придворні зібралися в ізольованому покої і схвильовано чекали. У віконній ніші видко було високу ставну постать раббі Іуди. Раптом він зник, мов розчинившись у тумані, з якого потім ясно виступила постать біблійного старця, на зріст набагато вищого від звичайної людини. Величавий Авраам плавно проплив повз присутніх і наче розтанув у темряві. За ним з'явилися Ісаак, Іаков і сини його, один за одним. Присутні з благоговійним страхом дивилися на великих праотців єврейського народу. Раптом з мороку наче виринув Невфалім, син Іакова, рудуватий і у веснянках. Він ішов так швидко, так мало величного було в його постаті, що король не міг втриматися від сміху. Але тільки усмішка з'явилася на обличчі короля, як зник Невфалім, зник туман, з якого виринали фігури, і в палаті залунали крики жаху. Придворні посхоплювалися з місць і тремтячими руками вказували на розмальовану стелю.