Розділ «Старовинні легенди чеського народу»

Довго сидів Далібор у темниці; нарешті, його покликали до суду. Суд одноголосно визнав його винним у загарбанні чужого маєтку та ухвалив йому смертний вирок.

Вирок прочитали Даліборові. Йому не дали можливості виправдатися, його навіть не захотіли слухати. «Хіба не потурав він небезпечній смуті, не збунтував народ?» — питали судді. Ні, Далібор тільки заступився за нещасний народ. Але оце й було в очах суддів злочином.

Вирок був ухвалений, але про день і час його виконання народ, не сповістили.

В ніч перед стратою востаннє наповнилася сумна в'язниця звуками Даліборової скрипки. Вони прозвучали, наче стогін, і завмерли над Оленячим яром.

Вранці пражани прийшли до башти, але звідти не чути було жодного звуку; і мішок не висів з вікна. Спитали, що означає ця тиша і що трапилося з Далібором. — Уже скінчилися його муки, — була відповідь. — На світанку, за празьким замком, його стратили.

— Перед виходом, — розповів старий тюремник, — він зняв з стіни свою скрипку, довго дивився на неї і прощався з нею. Бадьоро він ішов на страту. Там став на коліна і поклав свою кучеряву голову на плаху. Він закінчив життя мужньо.

Стало чути тяжке зітхання і приглушене ридання. Тихо, беззвучно розійшовся натовп.

А башта біля задньої брами празького замка й досі стоїть, нерухома, і з нею нерозривно зв'язаний спогад про нещасного в'язня — чудового скрипаля.

Гетто

Гетто було частиною Старого міста. Воно прилягало до нього так близько, що майже зливалося з ним, але в той же час було зовсім відокремлене. До нього вели шість брам, які на страсному тижні були замкнені вдень і вночі. За цими брамами все було інакше, ніж у всіх інших частинах міста: будівлі старезні, більше з дерева, ніж з каменю, стиль старий: якісь недоладні надбудови, виступи, ганочки; темні, сморідні, вузькі, криві, покручені і незабруковані вулички. І жителі гетто були особливі, іншого вигляду й іншої мови. Одяг відрізняв їх від інших городян і одного від одного. Більшість євреїв носила шапки з жовтим рогом і плащі з великим кругом з червоного сукна.

Жоден єврей не має права жити за межами гетто. Але з покоління в покоління йшло повір'я, що принижені мешканці гетто були першими жителями Праги, що їхнє селище стояло тут ще до того, як Лібуша заклала Празький кремль. Євреї пишалися, що їхня синагога старіша від храму святого Віта і всіх інших храмів празьких.

Кожний з мимовільною пошаною дивився на старий будинок синагоги з вузькими вікнами і високим коньком черепичного даху, що потемнів від часу. Підносячись, немов страж, над вузькими кривими вуличками, стояла синагога — ця похмура пам'ятка пережитих бур і хвилювань.

Євреї вірили, що в мурах синагоги є каміння із зруйнованого Єрусалимського храму, що вона принесена самими ангелами на ще місце з Єрусалима. «Ангели, — говорили вони, — наказували нашим предкам, щоб синагога лишилася непорушна і ніколи не була піддана перебудові».

І коли іноді все-таки бували спроби змінити що-небудь у будинку, вони ніколи не залишалися безкарними: будівельники діставали каліцтво на роботі або вмирали раптово.

Існувала про синагогу й інша легенда. Перша синагога була начебто дерев'яна. Коли вона зовсім зруйнувалася, зібралися старійшини і визначили місце для нової синагоги. Це був маленький горбик. Коли почали копати рів для фундамента, то натрапили на підземний мур, складений з великих тесаних брил. Чим далі копали, тим більше пересвідчувалися, що це мур старовинної синагоги. Скоро знайшли пергаментний сувій з єврейськими письменами, і тоді всі сумніви зникли.

У той час перебували в Празі двоє єрусалимських євреїв. Ось вони й порадили своїм празьким єдиновірцям відбудувати синагогу за єрусалимським планом, тобто вікна робити так, щоб вони широкі були зовні і поступово звужувалися всередину; саме святилище слід було настільки заглибити в землю, щоб до нього треба було спускатися східцями, бо в святому письмі сказано: «З глибини звертаються до тебе, господи».

Так і зробили. З того часу стоїть синагога непорушно[19]. Покоління за поколінням євреї приходять сюди молитися й співати псалми.

Вторгалися сюди й невірні, святотатствували і зневажали єврейську святиню. Двічі гасили вони тамід (невгасимий вогонь), а священна скінія, переховувана за коштовною завісою, була скинута натовпом розлючених християн.

Вперше потерпіла синагога за короля Яна, який звелів шукати в ній заховані єврейські скарби. Скарб знайшли: в ньому було на дві тисячі гривень срібла і золота. Багато єврейської крові було пролито за цього короля, але ще більше за онука його Вацлава IV, коли чернь у пасхальну ніч пограбувала і спалила гетто та вбила близько трьох тисяч жителів. Склепіння синагоги наповнилося криками жаху й жалю. Кров жертв залила стіни і забризкала священні написи, що прикрашали їх.

На згадку про цю страхітливу ніч у синагозі в день «всепрощення» проводиться «селіха» — плач за загиблими братами. Цей «плач» у поетичній формі складений рабином Авігдором Каро, очевидцем грізних подій.