Розділ «Старовинні легенди чеського народу»

Багато років було тихо й сумно в замку святого Вацлава на Градчанах. Спустів він у смутні часи гуситських воєн: храм святого Віта був пограбований, а розкішні палати Карла IV дедалі більше занепадали. Часом, коли знизу, з Старого міста, наїжджав король із своїм двором, замок ненадовго оживлявся.

Бував там зрідка молодий Ладіслав Погробек і славний його наслідник король Юрій, блаженної пам'яті, а після них Владіслав II Ягеллон. Але всі вони приїжджали на дуже короткий строк. Потім сталися великі зміни. Владіслав після дванадцятирічного правління встановив, що його Староградський замок не досить надійний, і вирішив переселити в старовинне гніздо королів чеських — на Градчани. Занедбаний замок був оновлений і прикрашений, зроблено прибудови, в тому числі розкішну тронну залу. В соборі святого Віта влаштували королівську каплицю, оздоблену витонченими скульптурними прикрасами. Голі стіни храму були розкішно оздоблені.

У королівських покоях з'явилися коштовні меблі, картини, французькі шпалери. В одній з палат висіли портрети королів і князів чеських.

Але не про саме тільки оздоблення замка дбав король, він і укріпляв його. За його наказом відремонтували стіни, поглибили рови, підвищили вали, на башті Міхулька зробили дуже високий дах, покрили його полірованими кахлями, а на коньку поставили срібного лева.

Незабаром після того Владіслав звелів за будинком головного бургграфа, недалеко від задньої брами, над Оленячим яром, збудувати для охорони укріплень високу круглу башту. В цій башті зробили три темниці, одну над одною. Найнижча містилася під землею і була без вікон і дверей. В'язнів мали спускати туди на мотузці, через люк у середній темниці.

Будівництво башти було закінчене, але в'язнів у ній ще не було. Не було в неї й назви, вона мала дістати її від першого в'язня, який переступить її поріг. Недовго, проте, залишалася в'язниця без назви.

За тих часів сільський люд дуже терпів від сваволі сильних. Пани і дворяни утискали його, накладали непосильну панщину. Людям стало несила терпіти. Багато хто кидав домівку, рідне село, тікав до лісу і ставав розбійником. Інші бунтували проти своїх панів.

Селяни пана Адама Плосковського з Драгоніц теж збунтувалися. Пан Адам був суворий і винахідливий на різні утиски. Селяни напали на його укріплену садибу і проникли до замка. Пан запекло оборонявся, але нападаючі здолали його, поранили і взяли в полон. Щоб зберегти собі життя, він дав їм вольний запис і чесне слово, що не буде скаржитися.

По сусідству з володіннями Плосковського жив у невеликому маєтку молодий рицар Далібор із Козоїд, потомок старовинного славетного роду.

Ось до цього Далібора й прийшли звільнені селяни пана Адама і, оголосивши, що вони перемогли Плосковського, просили Далібора прийняти їх у своє володіння, обіцяючи в усьому йому коритись, як своєму обраному панові. Вони знали, що Далібор уже не раз приймав скривджених, допомагав їм і захищав їх.

Дізнавшись, що у плосковських селян є вольний запис від колишнього їхнього пана, молодий поміщик охоче прийняв їх. Але пан Адам не мав наміру зрікатися своїх прав. Незважаючи на запис і чесне слово, він, порушивши і те і те, звернувся по допомогу до властей. Місцеві поміщики разом виступили проти Далібора, обвинувативши його в самоволі, а селян — у бунті. Вони зібрали великий загін стражників і послали його проти бунтівників.

Карателі напали на селян, багатьох убили, багатьох схопили і жорстоко з ними розправилися. Був заарештований і їхній спільник Далібор. Великодушний захисник пригнобленого люду, він сам попав у кайдани. Закутого, його відвезли до Праги й помістили в середній темниці нової круглої башти.

Далібор був першим в'язнем, що переступив поріг башти; і назвали її «Даліборка». В Празі тільки й розмов було, що про молодого рицаря, про башту, яка дістала його ім'я, про причини, з яких він туди потрапив. Чванькуваті пани були раді: так, мовляв, і треба йому, не допомагай непокірним мужикам. Але народ жалів його.

Тоскно і страшно було Даліборові в башті. Склеписта камера з товстими стінами й маленькими віконцями мала тепер замінити йому його садибу. Раніше з свого замка на горбі він міг оглядати широкі простори. Тепер він ледве бачив клаптик неба вгорі та глибокий зарослий рів унизу. Листя вже червоніло, починалася сумна осінь.

Тихо було в башті і тихо навколо. Птахи замовкли, тільки вітер шелестів у деревах і кущах. Короткий осінній день здавався у в'язниці довгим, а довга ніч — нескінченною. Туга і сум краяли серце молодого в'язня.

Далібор попросив купити йому скрипку. Одержавши її, він почав грати. Раніше він смичка в руки не брав, а тепер не розлучався з ним. Учився грати, грав без відпочинку. Чим далі, Тим кращі, чистіші й приємніші ставали звуки, і час минав швидше.

Тюремники і вартові часто стояли за дверима і слухали. Багато міських чиновників теж приходило послухати, як навчився козоїдський поміщик грати в темниці. Коли про це довідалися в місті, на вал почали приходити цікаві. З кожним днем приходило народу більше й більше; часто збирався цілий натовп з обох боків башти.

Настала весна. Подув теплий вітерець. Бруньки на деревах почали лопатися й розпускатися. Петржін і навколишні горби зазеленіли, зазеленів і Оленячий яр. Скрізь звучали солодкі весняні звуки. Але й спів птахів здавався невиразним порівняно з чудесними звуками, які линули з башти. Скрипка співала, стогнала й плакала в руках умілого музиканта. Натовп схвильовано слухав: у багатьох з'являлися сльози на очах. Іноді чути було веселі мотиви, застольні чи бойові пісні. Часто Далібор грав старовинні пісні про короля Яна та про рицарів, що загинули з ним. Серед них був славний предок нещасного в'язня.

Зачаровані слухачі не в силі були відійти від башти; і коли з вікна спускався грубий полотняний мішок, кожний клав туди свою лепту. Спочатку городяни думали, що в'язень забезпечений власними коштами, але потім переконалися, що він терпить нужду. Гордий дворянин не хотів просити милостиню, а допомоги нізвідки не діставав. Нічого в нього не залишилося, крім скрипки, і скрипка рятувала його: полотняний мішок завжди повертався до нього наповнений грішми та іншими подарунками. Слухачі раді були чим-небудь полегшити долю бідного музиканта. Один посилав йому м'яку подушку, другий — ковдру; про харчі і напої нема чого й казати. Зате як тішив він своєю грою цих добрих людей, коли надвечір вони збиралися біля башти! З яким хвилюванням вони слухали, а потім, розходячись, говорили, що ніхто у цілій Празі не грає так, як ця людина! Нужда навчила Далібора мистецтва. Вдень грав він для людей, а для себе часто й уночі.

Коли затихав міський шум і синюваті хмари вкривали небо, коли в лагідному світлі місяця купалися кущі й дерева, з круглої башти в Оленячому яру починали знову лунати звуки скрипки. Сльози були в тих звуках, сльози і туга за волею, а часом і грізні спалахи гніву. Полегшення давали вони, але не визволення.