Розділ «Старовинні легенди чеського народу»

Біля Судомержа, краю з широкими луками й ставами, переслідувачі наздогнали Жіжку. Їх було більше двох тисяч, усі на конях, у міцних важких панцирах. Страшно було дивитися на цих залізних рицарів, але Жіжка не занепав духом. Упевнившись, що з його маленьким загоном, озброєним здебільшого ціпами, вступити в бій з двома тисячами добре озброєних воїнів неможливо, Жіжка обійшов став, вода з якого в той час була спущена, приставив свої вози до греблі. Жінкам він наказав розкласти на мулистому дні ставу, в траві і в очереті, спідниці, хустки і покривала.

Тільки це було зроблено, як показався загін залізних рицарів. Поле, лука і спущений став кишіли ними. Їх металеве озброєння виблискувало на сонці, в повітрі майоріли прапори. Залізні мужі, подібно до рою шершнів, кинулися до ставу, за яким селянське військо влаштувало своє маленьке укріплення. Рицарі сміялися й кричали, що, не виймаючи мечів з піхов, знищать цей жалюгідний загін, затопчуть його і рознесуть на кінських копитах.

Але не так воно було. Коні грузли в ставу і тільки затримували вершників. Рицарі спішились, але й їм у важких доспіхах важко було рухатися. Вони спотикалися і, наближаючись до греблі, заплутувалися острогами в розісланому жіночому вбранні. Чим швидше вони намагались виплутатися, тим сильніше заплутувались і падали. Ті, що напирали ззаду, падали на передніх і тіснили їх. Стрій розпався, виникло замішання, безладдя. Цією хвилиною і скористалися «брати». Кинувшись на ворогів, вони так помолотили їх ціпами, що від панцирів та шоломів шматки летіли на всі боки.

Почався жорстокий бій. Раптом сталося щось дивне: хоч до вечора було ще далеко, сонце затьмарилося і настала велика темрява. Хто кого бив — не було видко. Залізні рицарі рубали направо й наліво і, нарешті, пойняті жахом, кинулися навтіки. Вони тікали з ганьбою, повторюючи злобно: «Наші списи їх не беруть, мечі Не січуть, стріли відскакують від них».

Ніч Жіжка провів на місці бою; вранці він вирушив у Табор, де був прийнятий з великими почестями. — Біля Судомержа Жіжка виграв бій завдяки жіночим хусткам та спідницям, а в іншому місці він накидав на шляху ворожої кінноти навмисне виготовлені залізні колючки. Коні накололи собі ноги і відразу ж зашкутильгали. Одні падали, інші, шаленіючи від болю, ставали дибки. Бойовий порядок був порушений, і ворогові довелося відступити.

Іноді Жіжка вдавався до такої хитрості: він підковував своїх коней так, щоб сліди йшли в протилежний бік. Це направляло ворога на невірний шлях. Але найбільше Жіжка прославився системою бойових возів, з яких він, у разі потреби, влаштовував укріплення.

Своїх людей Жіжка навчив управлятися з цими возами відповідно до вимог бойової обстановки. Найчастіше вони правили за прикриття, але коли траплялося дружині стояти на височині, що панувала над ворогом, вози навантажували камінням, перед ними ставала кіннота і прикривала їх. Коли ж ворог підступав близько, кіннота розступалася, і вози починали котитися вниз чим далі, тим швидше; вони торохкотіли, гриміли і врізалися у ворожі ряди. Іноді вони перекидались, і каміння, розлітаючись на всі боки, вбивало й ранило багатьох ворогів. Користуючись замішанням у ворожих лавах, військо Жіжки кидалося на них і довершувало розгром.

Жіжка був у той час в літах. Це був муж, середній на зріст, міцний, плечистий, з круглим широким обличчям, коротко підстриженим волоссям і чорною пов'язкою на лівому оці. Бився він верхи на білому коні, в доспіхах і з гетьманською булавою в руці. Звичайно ж носив обшиту хутром круглу шкіряну шапку, безрукавний кафтан і спідницю, а на ногах постоли.

Багато захопив Жіжка міст і замків і всю користь віддавав «братам», залишаючи собі тільки «павутиння». Коли «брати» йшли грабувати переможений замок, Жіжка йшов «збирати павутиння». Так називав він копчене в коминах м'ясо, шинку, солонину та ін. Усе це «павутиння» він накладав на вози і возив з собою, щоб в годину нужди він і «брати» не залишилися без харчів.

Жіжка був завзятим месником за Гуса. Замки, монастирі і церкви ворогів він руйнував і палив без милосердя.

Захопивши якось великий Седлецький монастир біля Кутної гори, Жіжка віддав його своїй дружині на розграбування, наказавши, проте, що б то не стало, щадити собор, визначний своєю архітектурою та оздобленням.

Один з воїнів, порушивши наказ, забрався під дах і підпалив собор. Коли з'явилося полум'я, Жіжка дуже розгнівався і почав допитуватися, хто це зробив, обіцяючи тому, хто признається, багато золота. Палій прийшов. Тоді розгніваний вождь наказав влити йому в горлянку обіцяне золото в розтопленому вигляді.

Чималих труднощів коштувало Жіжці захоплення замка Волчінец, який він обложив по дорозі до гори Осташе над Медгуєм, де сілезці так жорстоко катували й били гуситів.

Волчінец стояв серед лісів на високій скелі, де зливаються Медгуй і Ждярський потік. Красивий замок цей здавався завороженим; ні кулі, ні гарматні ядра не мали над ним влади. Гусити добре цілилися, гармати їх безупинно гриміли вдень і вночі, але все дарма. Ядра відскакували рід бастіонів, мурів і башт, мов горох. Залишалося тільки піти; звідси.

Коли змовкли гармати, до табору Жіжки долинули чаруючі звуки. В замку хтось грав на скрипці. Скрипаль сидів біля вікна башти; його було добре видко. Жіжка наказав кращому стрільцеві пустити в нього стрілу. Стрілець натягнув тятиву, стріла проспівала, і скрипаль зник. З ним разом замовкли і звуки. Тоді за наказом Жіжки знову загриміли всі гармати і цим разом пробили дірку в мурі. Сонце ще не зайшло, а переможні вигуки «братів» чути було вже в замку.

Воїни Жіжки пограбували і спалили замок. Цілу ніч зловісне полум'я освітлювало навколишні ліси і хатини. Замок згорів, а скрипаль, який так довго охороняв його своїми чарівними звуками, зник.

Минули роки, руїни прекрасного замка поросли лісом, і шум дерев замінив звуки чарівної скрипки.

Так переможним маршем пройшов Жіжка по землі Чеській проти друзів і союзників короля Сігізмунда. Багато міст і замків самі здавались йому. В 1421 році, при облозі замка Рабі, в Пяльзеншті, Жіжка був поранений стрілою в око, в своє єдине око. Фатальна стріла, що позбавила зору славного вождя чеського, належала Сезімі Коцовському із Коцова. Кажуть, правда, й „інше: немовби Жіжці попала в око тріска від груші, розколотої ворожою стрілою. Поранення було таке тяжке, що Жіжка ледве залишився живий. Матвій Лауда з Хлумчая, гетьман Таборський, відвіз його до Праги, де лікарі врятували життя полководця, але зору йому не повернули. Світло померкло для нього назавжди.

На брамі замка Рабі, де спіткало Жіжку нещастя, намальовано картину: Жіжка на коні з булавою в руці веде військо на приступ; із замка пан Коцовський цілиться в Жіжку.

З того часу вже не міг Жіжка на коні вести за собою військо, але продовжував керувати боєм так само вміло, як і раніше; тепер він сидів у возі під прапором з зображенням чаші. «Брати» і підгетьмани, що перебували коло нього, докладно описували йому місцевість та розташування гір, скель, лісів, лук, долин і рівнин. Жіжка розподіляв військо перед боєм, а під час бою керував діями. Перемігши союзників короля угорського з Чехії і Моравії, Жіжка пішов проти самого Сігізмунда. Це було в 1423 році, восени.