Розділ «Старовинні легенди чеського народу»

Рудник ішов щебенем і бруковим каменем, золота не було й слідів. Багато грошей витратив Ротлев; коли всі кошти його вичерпалися, він почав залізати в борги, аби тільки робота не стояла.

Друзі й приятелі попереджали його, кажучи, що він золота не знайде, а втратить і те, що має. Але Ротлев був певний, що відшукає золото. В цій певності він продавав свій маєток частинами і виручені гроші витрачав на рудник. Проте, скоро продавати стало нічого і платити рудокопам було нічим. Ротлев впав у розпач. Горював він не тому, що розтринькав усе своє майно, а тому, що не міг копати далі. Він уперто твердив, що золота неодмінно знайдеться, коли покопати ще хоч трошки. Ніхто вже не вірив йому, всі сміялися. Одна тільки дружина не сумнівалася в ньому. Їй шкода було чоловіка, але чим могла вона допомогти? Свої дорогоцінності вона давно вже віддала йому. З усього багатства вона приховала лише заткану золотом вуаль — дорогоцінну згадку про щасливі дні юності. Вуаль ту їй подарував чоловік, коли був іще нареченим.

Але і з вуаллю довелося розстатись. Ротлев продав вуаль і з вирученими грішми побіг на рудник.

І ось тільки рудокопи взялися до роботи, як натрапили на багату золоту жилу. Це була така потужна жила, що, розробивши її, Ротлев не тільки повернув за короткий час усе, що витратив, але й зверх цього здобув величезне багатство. Ділянку, яка принесла йому щастя, він на подяку назвав «Вуаллю».

У Празі, в Старому місті, Ротлев збудував розкішний будинок, один з кращих у цілому місті. Згодом король Вацлав купив той будунок і подарував Карловому університетові. Таким чином, будинок цей, що виник завдяки рудникам, сам став рудником, де багато поколінь добували скарби знання.

Восени 1378 року тихо й порожньо було в Карлштінському замку. Не спускалися підйомні мости, не лунав на них тупіт коней короля й почету. Королівські покої були замкнені, веселий вогник не освітлював вечорами їхніх вікон. Тиша панувала в замку; лише холодний осінній вітер гуляв на волі і розносив окрики вартових з шести башт королівського замку.

«Геть від замку, геть!» — лунало з башт. Сумно звучали ці протяжні окрики в мороці глухої похмурої ночі. Але не стало веселіш і вранці, коли розвиднилося і сонячне проміння освітило червоножовте осіннє листя.

Не звучав мисливський ріг, не чути було веселого гавкання собак, не оживлялися вигуками мисливців прибрані в осінні кольори гори й доли. Старий дуб на лісовій стежці, якою ходили з Карлштіна до печери святого Яна, стояв сумний і самітний. Не приходив добрий король Карл IV посидіти на його моховитих пеньках, наче в кріслі, як частенько він це робив раніше.

Великий сум панував у Карлштіні та в околицях.

Король лежав у Празькому замку на смертельній постелі, з якої йому не судилось піднятися. Він сам знав це і спокійно чекав смерті. Біля його ложа стояли архієпіскопи, сини і вся королівська сім'я. Вмираючий король, благословляючи слабіючою рукою сина свого й наслідника Вацлава, заповідав йому правити мудро й справедливо.

Раптом на башті святого Віта вдарив дзвін — раз, два, три — урочисто, гучно. На третій удар відгукнувся відхідний дзвін, в який звичайно дзвонили по вмираючих. Жалібно, тужливо прозвучав його мідний, голос.

Дзвонар Святовітського собору, почувши дзвін, переполошений, кинувся на дзвіницю. Башта була замкнена, ключ висів у дзвонаря на поясі, а «відхідник» дзвонив.

Швидко збігши по сходах, дзвонар відімкнув двері і зупинився здивований: дзвін дзвонив сам по собі. На його звук відгукнулися інші на башті святого Віта і на інших дзвіницях. Усі дзвони дзвонили, і їх урочисте звучання сповістило засмучену Прагу про велику втрату. Під звуки урочистого благовісту душа доброго короля злинула в область вічного світла і вічної слави.

Годинник на башті

Ні народний сейм не збирався в Староградській ратуші, ні земський сход, ні позов особливо цікавий не розглядався там, а народ плавом плив до ратуші з ранку до вечора. Хто приходив, тому не хотілося йти звідси; пражани стояли й чекали годинами, тіснячись на майдані.

Всі поспішали до ратуші тому, що на її башті з'явилося диво-дивне — новий годинник, новий «орлой».

Скрізь говорили про нього: в королівському палаці, в містах і містечках, в панських замках і селянських хатинах, у корчмах і на вулицях — словом, всюди розповідали про те, що староградський годинник такий надзвичайний, що іншого такого й на світі нема.

Городяни і ремісники, старі і молоді, жінки і студенти — всі зупинялися перед ратушею, ставали навшпиньки, витягували шиї і видивлялися на величезний циферблат з 24 цифрами, за числом годин на добу; на крузі під циферблатом були нанесені знаки зодіяка, кола і радіуси; особливу увагу зівак привертали фігури смерті, турка і скнари з мішком грошей, що прикрашали годинник.

Навколо ратуші не змовкали розмови, вигуки, і все це зливалося в загальний гул, подібний до шуму води, яка прорвала греблю.

Але ось годинник почав бити, і натовп умить затих. Люди здивовано показували один одному на годинник, усі погляди були звернуті на фігуру смерті, яка била на сполох.