Розділ «Старовинні легенди чеського народу»

— Тоді спалю його, — крикнув він у нестямі.

Велика юрба народу стояла навколо Собору в хвилюванні, чекаючи, що буде далі. Всі були певні, що склепіння завалиться, коли риштовання, що підтримує його, згорить.

Страшенний тріск розлігся в соборі. Натовп з жахом кинувся геть, вигукуючи: «Обрушилося! Впало!» Про будівника ніхто й не згадав.

А він, нещасний, глибоко приголомшений, стояв перед собором і дивився, як з вікон валили великі клуби диму.

«Диявол обдурив мене!» — промайнуло в голові.

І, не бажаючи бути присутнім при загибелі свого витвору, він кинувся бігти, наче всі пекельні сили гналися за ним.

Але от розсіявся дим, останні клуби розніс вітер. Народ знову зібрався до собору, всі погляди були звернуті на купол, і що ж!.. Купол величаво підносився до неба. Люди хлинули до собору. Обгорілі колоди і дошки купою лежали на землі, а над ними, над усім простором величезного собору, розкинулося нічим не підтримуване зірчасте склепіння. При сонячному світлі у всій своїй пишноті, ціле й непошкоджене, воно було блискучим доказом таланту будівника. Всі присутні дивилися, захоплювалися й раділи.

Згадали, нарешті, про будівника. Кликали його, питалися про нього, шукали. І врешті-решт знайшли його вдома мертвим. Нещасний у розпачі вкоротив собі віку.

Те, про що мріяв він тієї тяжкої ночі, що уявлялося йому в честолюбних мріях, усе збулося. Собор був закінчений. Кожен, хто входив до нього, від короля до простого поденника, відразу ж звертав увагу на чудові арки склепіння, які сміливо зв'язували стіни храму. І кожен, зітхаючи, згадував нещасного будівника, який заплатив життям за свій геніальний витвір.

На Градчанах, у королівському кремлі, височіла нова славна будова короля Карла — храм святого Віта. За рікою, на нових містах, швидко росло Нове місто. Поряд з цими пам'ятками король задумав і здійснив нову будову — кам'яний міст через ріку Влтаву.

Міст пережив віки, пережив епохи слави і приниження чеського народу. Багато що змінилося з часу його побудови; спірки і міжусобиці посіяли ворожнечу між людьми одної крові та одної мови. Міст пережив бурхливі заворушення, народну ганьбу та занепад народної слави й могутності. Все витримала ця пам'ятка кращих днів; весна вистояла начебто для того, щоб підтримати слабких духом згадкою про славне минуле.

В ті часи з усіх мостів у світі найміцнішим і найнадійнішим вважався міст Карла IV. Вапно, яке скріпляло його стовпи і арки, було замішане на яйцях. Можна собі уявити, яка кількість яєць потрібна була на цю величезну споруду!

Ні в Празі, ні в околицях, звичайно, яєць невистачало. Карл дав наказ по всіх містах і селищах чеських, щоб кожне з них доставляло певну кількість яєць на будівництво празького мосту. Яйця прибували цілими возами; їх розбивали і на них замішували вапно.

Серед інших і селище Вельвари послало свій віз, цілком певне, що яйця добре збережуться. Коли робітники на будівництві мосту розбили два-три яйця, то очам своїм не хотіли вірити і, нарешті, почали сміятись — аж кишки рвати. Сміялися будівники, сміялися мулярі, сміялася вся Прага, і всюди з реготом розповідали, що з Вельвар привезли цілий віз круто зварених яєць.

Коли йдеш мостом до замку королів чеських, ліворуч видно довгий зубчастий мур, який тягнеться вздовж Петржіна. Цей мур, явно ні на що не потрібний — теж справа Карла IV. Ось його історія.

Якось на землі чеській були голод і велика смертність. Бракувало роботи для прохарчування голодного люду. В ту тяжку пору зібралося в Празі більше двох тисяч бідняків. Коли Карл виходив з палацу, вони оточили його і з сльозами просили роботи без винагороди, за самі харчі, аби тільки не померти з голоду. Король, засмучений їхнім горем, звелів їм зібратися другого дня на тому ж місці і в той же час. Коли бідняки зібралися, Карл наказав провести їх на горб Петржін і, приїхавши туди сам, наказав ламати камінь і будувати мур від Влтави через Петржін до Страховського монастиря.

Робітники не одержували грошей, але хліба та інших харчів їм приносили вдосталь; крім того, їм давали взуття та одяг. Прочули про це інші голодуючі і цілими юрбами привалили в це місце і старанно працювали. Карл часто приїжджав на Петржін до своєї «сім'ї», як він називав бідняків. Тисячі людей благословляли його.

Камінь, який ламали й тесали бідняки, перетворювався для них на хліб; тому мур на Петржіні називали «хлібним», а також «голодним» (так він зветься і досі) — він дав хліб, поборов голод і нужду.

А зубчастий він нібито тому, що завдяки йому голодуючим не довелося «покласти зуби на полицю».

Жив у Празі один багатий чоловік, на ймення Ротлев. Якось купив він на Іловій горі занедбаний рудник, сподіваючись, що там ще є золото. Ротлев найняв рудокопів і почав старанно копати, не шкодуючи затрат. Копав, копав, але до золота не добрався.