Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Потім прийшла білогорська битва.

Повідь загальної загибелі широкою хвилею докотилася також до закутка вільної Ходії. Сорокового дня після Староміського погрому віддано було вільних ходів грамотою Карла з Ліхтенштайна, намісника царського, під заставу в 7 500 золотих німецькому двірському вельможі Вольфу Вільгельму Лямінгерові, вільному панові з Альбенуенти, що був одним з царських комісарів та керівників страшної трагедії 21 червня 1621 року. Дев'ять років після того було продано ходів тому ж самому Лямінгерові в довічне спадкове володіння за 50 000 золотих.

Новий пан, звичайно, не хотів визнавати і не визнав їх вільностей та привілеїв і поводився з ними як з людьми підвладними та своїми підданцями.

На цей раз настав останній найбільший ходський бій в оборону своєї волі та прав проти утиску та сваволі. Більше як шістдесят років тривала ця нерівна боротьба.

Часом світила ходам іскра надії при дворі віденському, коли домагалися там волі; але незабаром наступник Лямінгерів, син його Максиміліан, виграв справу, і ходам ухвалено вирок, яким раз назавжди прохання їх було відкинуто, їхні привілеї скасовано, а самим їм під загрозою суворої кари на віки вічні наказано сидіти тихо.

Це було року 1668.

Дійсно потім на Ходії панувала тиша — стало тихо, як у домовині, навіть і тоді, коли року 1680 мало не по всьому чеському королівстві вибухло страшне селянське повстання.

Але вічною ця тиша все-таки не була. Ходи її порушили. І тут починається наша історія.

I

Рання темрява листопадового вечора оповила долину гірського краю під крутими горами Черховим та Галтравою. Чорна та густа хмара котилась через лісове тім'я цих та інших гір Чеського лісу, що величезним валом підіймався над принишклою країною, зникаючи в хмарах та пітьмі.

Настала осіння негода.

Вихор буяв над усім, над хмарами і над землею, де все перед ним тремтіло: і столітні дуби на пагорку, і в чистому полі самітне деревце. Берези, старі й молоді, що густо росли на горі Гродку над селом Уєздом, шуміли, скрипіли та тремтіли в своїй наготі, бо вихор зривав їм останнє золоте листя і гнав його чорною млою в дикому кружлянні. А на сусідній гірці завзято гудів дубовий гай, стрясаючи розлогим гіллям та змагаючись з вихром, який дико виривався з нього й нісся аж додолу, до тихого хутора, що притулився ніби гніздечко до копичастого Гродка.

Дерева на левадах та в садках хитались і гучно шуміли. Та найголосніше шуміла вікова липа на просторому дворі в Козинів. Журавель над колодязем під липою тріщав та скрипів, і той неприємний звук заглушав шум вітру в розлогому верховітті старого дерева.

У хаті світилось. З низького вікна крізь пітьму проміння падало до двору, де під липою кружляло жовте листя; прудкий вихор дико закрутив, миттю підняв та заніс його в темну височину. І в той момент, коли, здавалося, найгнівніше, найдикіше він рвав та гудів, хтось став у світлиці біля вікна. Лиш на мить було видно ту постать — вікно відчинилось. Голі жіночі руки висунули до темряви миску, і в ту мить із неї посипалось щось біле. Неначе сніг, щось з неї раптом виступило і раптом розвіялося з вітром, якому було призначено. Невгомонна голодна Мелюзіна кошлатий, кругловидий, з очима, як іскри, спираючись на татову хомирення, застогнала ще раз і погналася темрявою далі.

Вікно зачинилось, тінь у ньому зникла. Негода панувала.

Проте в садибі, в дерев'яній світлиці, досить просторій, було любо та затишно. В печі горів огонь, і смоляні дрова тріщали. Скіпка, в чорну підставку застромлена, горіла ясним полум'ям, і відблиск її яскраво падав на жінку, що принесла жертву Мелюзіні і, відступивши од вікна, несла порожню миску до розмальованого судника.

Це була селянка, господиня цього маєтку: молода жінка, гарної постаті, з гарним обличчям; найкращі були на ньому ясні карі очі та ніс, довгастий і рівний. Коси були хусточкою пов'язані, а на собі мала сукню, корсет та сорочку з довгими рукавами.

Поставивши миску до судника, знов сіла на стільці віддаля розмальованого ліжка під заслоною і, взявши до руки гойдалку, почала колихати дитину та приглушеним голосом співати:

Гойда, гойда, дитятко,

Колишу тебе, котятко,