Розділ «20»

— Аборт може бути шкідливим для здоров'я жінки, — втрутився замість Гедвіг Леонід.

— Нонсенс, — зауважив Юрій.

— А хіба не тому припинення вагітності без медичних підстав у радянській зоні Німеччини заборонено законом?

— У зоні... — звівши плечима, відбивався Юрій, — у зоні незадовільний стан процесу народовідтворення, отож там виходять з інших причин.

— Що шкодить здоров'ю там, шкодить і тут.

— Дурниці, — повторив Юрій, — вони мусять там повернути справу на своє, але якщо добрий лікар, то ризик як при родах.

— То ти так вважаєш.

— Може, дасте мені щось сказати? — різко запитала Гедвіг. — Йдеться про мою дитину, яку я з радістю чекаю. Я зрозуміло висловлююсь, Юрію? Я радію вже зараз. Від мене можна багато чого попросити, і по суті я завжди готова співпрацювати. Думаю, що до сих пір ми одне одного добре розуміли, але якщо ти ще раз заїкнешся про дитину, то не бажаю тебе більше бачити.

Вона вибігла на кухню і навіть не вийшла попрощатись, коли він, безпорадно звівши плечима, пішов. Своєю поведінкою вона повністю його спантеличила. Щойно він пішов, як Леонід, показуючи попереджувальними жестами на стіну, почав: «Ти б краще...»

— Замовкни, — сердито відрізала вона. — Ти готовий на все, якщо тільки тебе попросять комітетники. Ти більше одружений з КДБ, як зі мною. Думаєш, я це не відчуваю? Є багато речей, про які я не знаю і які мені не належить знати. Мені навіть не належить знати про твою роботу. Та мені байдуже, ніколи не цікавилась цим, чи не так? Тримай свої секрети для себе. Але свою дитину я люблю, розумієш? Для вас я зроблю все, тільки не це.

При цьому вона кивнула головою, даючи зрозуміти, щоб він погодився з нею. Його охопило почуття відрази, і тому його вагання видались справжніми: «Але якщо це заради справи...»

— Сподіваюсь, що вони все записали на плівку, — сказала вона згодом, коли вийшли на вулицю. — Але ти був якийсь не переконливий...

— Я почуваю себе просто ганчіркою, — визнав він, — Спочатку я перелякався, що ти даси Юрію ляпаса. А це я мав зробити, мені треба було його вигнати.

— Думаєш, що вони нас до цього примусять?

— Ні. Примусом вони нічого не доб'ються. Вони не хочуть нас наполовину, вони хочуть нас повністю. А досягнути це можна лише добровільно. Якщо їм це не вдасться, то ми їм узагалі не потрібні.

— Гадаєш, що наші справи кепські?

Леонід лише звів плечима. Звичайно, справи їхні кепські, але який резон їй щось пояснювати?

— Думаю, що тепер вони вимагатимуть більших доказів нашої вірності.

Вони вийшли на набережну Москви.

— Як би я хотів, щоб я колись давно мав мужність відповісти «ні», так як це ти зробила сьогодні.