Розділ «1»

— А руку дозволиш узяти з собою? — запитала вона. — А то якось важко буде причесатися.

Він супровів її поглядом і продовжував дивитися на двері, щоб не прогавити ні кроку її ходи, коли вона вертатиметься, граціозна і самовпевнена, ще вона, заледве двадцятилітня, і знов-таки усміхнена тільки до нього. Вечерею вони насолоджувались, мов вельможі. До вечері вона замовила всього один-єдиний келих вина.

— Мені хмеліти не можна. Сьогодні мені треба розібратися, чому це, коли люди сміються — ти осудно на все дивишся!

Але ж відразу після цього дошкульного зауваження очі її потепліли і набрали якогось п'янкого запаморочливого виразу, після чого вона їх на мить замружила і знову посміхнулась.

— Маємо ще час і на вино, — сказав він. — Якого сиру хочеш?

— Кисломолочного, — рішуче відповіла вона.

— Не французького?

— Звичайнісінького кисломолочного з житнім хлібом. Я дівчина проста і люблю просте життя: Ернста Віхерта читав? Треба прочитати. Позичу тобі його.

Собі він замовив камамбер, щоб хоч таким чином проявити свій власний смак.

— Шкода, — сказала вона, коли принесли сир. — Я ще так розраховувала сьогодні ввечері на поцілунок, та доведеться відмовитися.

І тут він дав себе спіймати.

— Треба було попередити. То я його не їстиму.

— Ідіоте, — сказала вона щиро. — Милий, дурненький мій Гансику-Пансику! Ну, звичайно, ти з'їси його увесь. Я наполягаю. Це все коштує гроші.

— Не називай мене Гансиком-Пансиком, чуєш? — проказав він і нерішуче приступив до камамберу, який ще не визрів. Єдиний недолік цієї, зрештою, розкішної вечері.

— Радій, — утішала Гедвіг. — Твої шанси на помилування зростають. Надалі замовляй тут тільки кисломолочний сир, він просто чудовий.

Програма кабаре йому не сподобалася. Була вона не настільки антикомуністичною, наскільки ті там у них антизахідними, проте вона не була послідовною. То глузували з невиправних екс-нацистів чи обжерлих «вундеркіндів» у такій манері, яка би там, на тому боці, теж непогано сприймалася б, а то знущалися над комуністами. Він теж сміявся з анекдоту про старенький «фольксваген», який обганяв найшвидші «мерседеси» та «ягуари», бо хитрий власник заклав на передні колеса американські шини, а на задні — російські, і «щойно росіяни рушають з місця, як мої американці просто не знають, як від них утекти...» Його роздратувала пародія на східнонімецьких прикордонників. Двоє штивних солдафонів вимаршировують як круглі ідіоти вздовж кордону зони і реагують на доброзичливі зауваження їхнього західнонімецького колеги. Проте, за спиною один одного вони по черзі дають жестами зрозуміти, що не можуть говорити, бо бояться, що напарник член партії. З чого тут сміятися, сердито подумав він. Чи ті тупаки мають принаймні уявлення, наскільки обережним доводиться бути?

Тут надійшов капітан.

— Там численний ворог з націленою на нас зброєю. Ми одні. Я вигукую: «Ура!» і кидаюсь на нього. А що будеш тоді робити ти, Шмідте?

— Я за вами, капітане!

— Чому?