Розділ «34»

— От і гаразд, — сказала Клементина, і собі підводячись. — Так я і малого побачити зможу.

Доки Клементина прибирала зі столу, гасила вогонь і вимикала газ, Керноркян показав Адамберґу, що зовсім не хоче робити обшуку на горищі.

— Вони не заражені, бригадире, — сказав Адамберґ. — Господи, ну де, по-вашому, ця жінка мала роздобути зачумлених щурів? Вона марить, Керноркяне. Це все в її голові.

— А вона каже інакше, — похмуро заперечив Керноркян.

— Вона щодня має з ними справу. І досі не заражена.

— Але Журно захищені, комісаре.

— У Журно є привид, але він не заподіє вам шкоди, даю слово. Він нападає лише на тих, хто намагається нашкодити Журно.

— Щось на кшталт родинного месника?

— Точно. Зберіть вугілля і відправте його в лабораторію з приміткою «терміново».

Приїзд літньої пані у відділок викликав сенсацію. Вона принесла цілу коробку коржиків, яку весело показала Дамасу, коли проходила повз нього. Дамас усміхнувся.

— Не хвилюйся, Арно, — сказала вона йому, навіть не стишуючи голос. — Роботу завершено. Всі вони отримали своє.

Дамас ще ширше всміхнувся, взяв коробку, яку вона простягала йому крізь ґрати, і повернувся назад на лаву.

— Приготуйте для неї камеру біля Дамасової, — попросив Адамберґ. — Витягніть з роздягальні матрац і влаштуйте все якомога зручніше. Їй вісімдесят шість років. Клементино, — сказав він, повернувшись до старої, — годі дурниць. Будемо робити заяву прямо зараз чи ви почуваєтеся втомленою?

— Починаємо, — впевнено сказала Клементина.

Близько шостої вечора Адамберґ пішов прогулятися. Його голова обважніла від одкровень Клементини Журно, у заміжжі — Курбе. Він дві години слухав її розповідь, а потім звів сам на сам онука й бабусю. І жодного разу їхня віра у смерть трьох наступних катів не похитнулася. Навіть коли Адамберґ заперечив їм, що часу, який минув між підкиданням бліх і смертю, недостатньо для того, щоб у загибелі цих людей можна було звинуватити зачумлених комах. «Цей бич завжди готовий до наказів Божих, і насилає Він його, коли забажає», — відповідала Клементина, бездоганно цитуючи «химеру» від дев'ятнадцятого вересня. Навіть коли Адамберґ показав їм негативні результати аналізів, які підтверджували абсолютну безпечність їхніх бліх. Навіть коли їм показали фотографії задушених. Віра у своїх комах лишалася непохитною, як і певність, що троє людей ще помруть у Парижі, Труа і Шательро.

Комісар з годину повештався вулицями, а тоді зупинився перед в'язницею Санте. Один із в'язнів звісив ногу крізь ґрати. Завжди підвертався тип, який би висував ногу і хитав нею над бульваром Араго.

Не руку, а саме ногу. І не взуту, а босу. Цей хлоп, як і він сам, хотів походити на вулиці. Він поглянув на цю ногу і уявив, що це нога Дамаса або Клементини. Він зовсім не вважав їх аж такими божевільними, якщо не брати до уваги темного коридору, в який завів їх привид. Коли нога різко повернулася в камеру, Адамберґ зрозумів, що є хтось третій за межами стін, готовий завершити почате в Парижі, Труа і Шательро, і він тримає напоготові скручену мотузку.