Розділ «34»

— Теж мені меланхолійний красень вишукався, — сказала Клементина, повернувши підборіддя до Адамберґа. — От тільки не вважайте мене дурепою. Якби ви цього не знали, то не прийшли б сюди. Ну як вам коржики? Смачні чи несмачні?

— Смачні, — заявив Адамберґ.

— Чудові, — сказав Данґлар, бо і справді так вважав. За останні років сорок він точно не їв таких смачних коржиків, які самі наповнюють тебе абсолютною радістю.

— Годі дурниць, — сказала стара, напосівшись на чотирьох поліціянтів. — Дайте мені трохи часу зняти фартух, вимкнути газ, попередити сусідку, і я з вами йду.

— Клементино Курбе, — сказав Адамберґ. — У мене є ордер на обшук. Спершу ми оглянемо будинок.

— А ви хто будете?

— Головний комісар Жан-Батіст Адамберґ.

— Жане-Батісте Адамберґу, я не маю звички ризикувати життями людей, які не завдали мені шкоди, і байдуже, лягаві вони чи ні. Щури на горищі, — сказала вона, вказуючи пальцем на стелю. — Триста двадцять два живі щури і одинадцять дохлих, укритих зголоднілими блохами. Раджу не наближатися до них, бо тоді за ваше життя я не відповідаю. Якщо хочете запхати туди носа, спершу зробіть дезінфекцію. Не завдавайте собі клопоту, ферма нагорі, а машинка Арно, на якій він друкував свої листи, у маленькій кімнаті. Там же і конверти. Що вас іще цікавить?

— Бібліотека, — сказав Данґлар.

— Також на горищі. Але треба пройти повз щурів. Чотириста томів, як вам таке?

— І все про чуму?

— А про що ж іще?

— Клементино, — м'яко сказав Адамберґ, беручи ще одного коржика. — Ви б не хотіли сісти?

Клементина примостила велетенське тіло на квітчасте крісло і схрестила руки.

— Навіщо ви нам це все розповідаєте? Чому нічого не заперечуєте?

— Про зачумлених?

— Так, про п'ятьох жертв.

— Теж мені жертви, — сказала Клементина. — Кати.

— Кати, — погодився Адамберґ. — Мучителі.

— Вони можуть відкинути копита. Чим швидше вони здохнуть, тим швидше Арно оживе. Вони все забрали у нього, втоптали його в землю. Арно має ожити. А це неможливо доти, доки ці мерзотники ходять по землі.