Розділ «24»

— Вам не подобається Лізбет?

Марі-Бель закопилила губи, а тоді продовжила.

— Вона хороша, але надто вже галаслива. І я її трохи боюся. У будь-якому разі Лізбет тут недоторканна. Радник сказав, що вона — наче дерево, що дає притулок багатьом пташкам. Я, звісно, не проти, але це дерево добряче б'є по вухах. До того ж Лізбет усюди намагається командувати. Всі чоловіки волочаться за нею. Автоматично, через її досвід.

— Ви заздрите? — усміхнувшись, запитав Адамберґ.

— Радник каже, що так, але я сама цього не усвідомлюю. Мене дратує, що Дамас цілі вечори просиджує там. Але треба визнати, що коли ви слухаєте, як Лізбет співає, то автоматично підпадаєте під її шарм. Дамас дуже захоплений, тому не помічає Єву, бо та не галаслива. Звісно, з нею нуднувато, але це і так зрозуміло, зважаючи на все, що вона пережила.

Марі-Бель допитливо глянула на Адамберґа, ніби хотіла з'ясувати, чи знає він щось про Єву, чи ні. Вочевидь, нічого.

— Чоловік роками бив її, — пояснила вона, не встоявши перед спокусою. — Вона втекла, але він розшукує її, щоб убити. Уявляєте таке? Чому поліція спершу не вб'є її чоловіка? Ніхто не має знати імені Єви, це наказ радника, і горе тому, хто лізтиме не в свої справи. Сам він знає її ім'я, але йому можна, тому що він — радник.

Адамберґ дозволив розмові захопити себе і лише час від часу позирав крізь вікно на те, що відбувається на майдані. Ле Ґерн вішав свою урну на ніч на платан. Шквал телефонних дзвінків, що переслідував його з самого відділку, потихеньку спадав. Чим банальнішою була розмова, тим більше він міг розслабитися. Його вже нудило від напружених роздумів.

— Гаразд, — сказала Марі-Бель, зі щирим поглядом повернувшись до нього. — Це добре для Єви, бо відтоді вона терпіти не може чоловіків. Тут вона оживає. А з Дамасом вона побачила, що бувають чоловіки кращі за того негідника, який постійно її лупцював. І це добре, бо життя жінки без чоловіка не варте нічого. Лізбет у це не вірить, вона каже, що кохання — це лише казочки. Уявіть собі, вона навіть каже, що кохання — це повна дурня.

— Вона була повією? — запитав Адамберґ.

— Звісно, ні, — вражено відповіла Марі-Бель. — Чому ви кажете такі речі?

Адамберґ пошкодував про своє запитання. Простота Марі-Бель виявилася більшою, ніж він очікував, і так навіть краще.

— Це ваша робота, — засмучено сказала вона. — Вона спотворює вас.

— Боюся, що так і є.

— А ви, ви вірите в кохання? Я дозволяю собі поцікавитися думкою з боку, бо тут позиція Лізбет недоторканна.

Оскільки Адамберґ промовчав, Марі-Бель похитала головою.

— Ну звісно, — підсумувала вона. — З усім, що вам доводиться бачити. Але радник виступає за кохання, дурниця воно чи ні. Краще добре подуріти, аніж від нудьги заскніти. Це правда щодо Єви. Вона стала значно жвавішою, відколи вечорами допомагає Дамасу з касою. От тільки Дамас кохає Лізбет.

— Так, — підтвердив Адамберґ, і без жодної неприязні зауважив, що розмова ходить по колу. Чим більше вони кружлятимуть, тим менше йому доведеться говорити, тим більше він забуде про сіяча і сотні дверей, які цієї самої миті вкриваються четвірками.

— А Лізбет не кохає Дамаса. Тож Єва страждатиме, Дамас страждатиме, ну а щодо Лізбет — гадки не маю.

Марі-Бель поринула в роздуми про те, як би так улаштувати, щоб усім було добре.