Розділ «24»

— Обережно, комісаре. Краще не жартуйте так у присутності бретонця. Бо Ле Ґерни, може, і мужлаї, але точно не розбійники.

— Це точно?

— Принаймні саме так стверджує його покійний прапрадідусь. Він час від часу заходить до нього. Не так, щоб аж надто часто, проте регулярно.

— Декамбре, а ви сьогодні зранку намалювали четвірку на дверях?

— Ви намагаєтеся мене образити? Якщо лишиться всього одна людина, яка вистоїть проти смертельних хвиль забобонів, це буду я, Дюкведік, слово бретонця. Я і Ле Ґерн. І Лізбет. Якщо захочете приєднатися до нас, ласкаво просимо в компанію.

— Я подумаю про це.

— Забобони проймають легковірних, — загорівшись, вів далі Декамбре. — Легковірність — джерело маніпуляцій, а маніпуляції породжують лихо. Це великий бич людства, і накоїв він значно більше смертей, ніж усі чуми, разом узяті. Спробуйте впіймати цього сіяча до того, як вас звільнять, комісаре. Не знаю, чи усвідомлює він, що робить, але він дуже помиляється, вважаючи парижан гіршими, ніж вони є насправді.

Замріяно всміхнувшись, Адамберґ поклав слухавку. «Усвідомлює, що робить».

Декамбре зачепив питання, яке відучора тривожило Адамберґа і яке він уже почав розплутувати. Поклавши перед собою текст «химери», він зателефонував Вандузлеру, а в той час Жюстен, він же Вуазене, відчинив двері і на пальцях показав комісарові, що кількість будинків, розмальованих четвірками, перейшла за сімсот. Адамберґ кивнув і подумав, що до вечора їх стане тисячі.

— Вандузлере? Це знову Адамберґ. Маєте час? Я вам зачитаю ранкову «химеру». Це займе хвилинку.

— Уперед.

Марк уважно слухав, як голос Адамберґа тихо описував невідворотну катастрофу, що звалилася на місто в особі юного Ейсалена.

— Отже? — дочитавши, спитав Адамберґ, ніби зазираючи в енциклопедію. Йому видавалося неможливим, щоб вагон-цистерна інтелекту Марка Вандузлера не допомогла розгадати цю загадку.

— Марсель, — упевненим тоном сказав Марк. — Чума прийде в Марсель.

Адамберґ очікував, що поле дій сіяча розшириться, бо його текст передбачав новий спалах, але не за межами Парижа.

— Ви впевнені, Вандузлере?

— Абсолютно. Мова йде про прибуття корабля «Гран-Сан-Антуан» 25 травня 1720 року до берегів замку Іф. Корабель приплив із Сирії та Кіпру, навантажений тюками інфікованого шовку і вже зараженим екіпажем. Пропущені імена лікарів — старший і молодший Пейсонель, саме вони почали бити на сполох. Це відомий текст, і епідемія відома також — вона вбила половину міста.

— Цей юнак, до якого ходили лікарі, Ейсален, ви знаєте, де він мешкав?

— Майдан Лінча, сьогодні майдан Ленча, за північною набережною Старого Порту. Перший спалах винищив вулицю Ескаль. Її більше не існує.

— Ви можете помилятися?