Розділ «В свою останню годину»

— І ви, на щастя, натрапили на того лікаря, що саме розуміється на цьому, я вам уже казав.

— То у вас є що-небудь від цього?— питає вона.— Гроші я маю.

— Ну,— кажу їй,— лікар, звичайно ж, безліч речей на світі повинен вивчити, поки навчиться лікувати, це він просто мусить. Але ж я не знаю, які саме у вас неприємності.

— Він сказав мені, що я зможу що-небудь дістати. Він сказав, що це можна купити в аптеці.

— А як це зветься, він вам не сказав? — кажу я.— Краще вам вернутися до нього й спитати.

Вона перестала дивитись на мене, хустинку крутить у руках.

— Треба ж мені щось зробити,— каже вона.

— А вам дуже цього треба? — питаю. Вона дивиться на мене.— Адже лікар повинен усе на світі знати, навіть те, про що ніхто й не здогадується. Але говорити про все, що він знає, йому аж ніяк не годиться. Це проти закону.

Від входу чути голос Джоді:

— Скіте!

— Хвилиночку, пробачте,— кажу я й виходжу.— Що, вже йде? — питаю Джоді.

— Ти ще не скінчив? — він до мене.— Може, тепер ти тут постоїш і постежиш, а я піду докінчу консультацію?

— Чеши хвостяру,— я йому на те..

Я повертаюся. Вона дивиться на мене.

— Ви, звичайно, розумієте, що мене в тюрму можуть посадити, якщо я зроблю те, чого ви хочете,— кажу я їй.— Я втрачу ліцензію й муситиму перейти на інший фах. Ви це розумієте?

— Я маю тільки десять доларів,— каже вона.— Решту я, можливо, зможу через місяць привезти.

— Пхе,— кажу,— десять доларів! Я ж не можу сам оцінювати власні знання й умілість. Та ще й у таку мізерну суму.

Вона дивиться на мене. І навіть не кліпне.

— Чого ж ви тоді хочете?

Ще чотири хвилини, і рівно перша. Я вирішую, що пора вже без манівців.