Розділ «В свою останню годину»

— Не подіє воно,— каже Дьюї Делл.— Я вже знаю.

— Що не подіє? — питаю я.

Йому довелося сісти на поїзд, щоб поїхати до Джексона. Я ще не їздив поїздом, а Дарл їздив. Дарл. Дарл мій брат. Дарл. Дарл.

Дарл

Дарл поїхав до Джексона, його посадили на поїзд, а він сміявся, і в довгому вагоні сміявся, і всі обертали голови, як сови, коли він проходив.

— З чого ти смієшся? — спитав я.

— Атож атож атож атож атож.

Садовили його на поїзд двоє. Куртки на них тіснуваті, і праві задні кишені віддимаються. А потилиці виголені рівно-рівненько, наче оце щойно вони від голярів, у яких шнури для розмітки, як у Кеша.

— Ти що, з пістолетів смієшся? — спитав я.— Чого ти смієшся? Що не любиш сміху? — отак я спитав.

Вони стягли докупи два сидіння, щоб Дарл міг сидіти біля вікна й сміятися. Один з них сів поруч, другий навпроти, тобто спиною вперед. Довелося одному з них їхати спиною вперед, бо на державних грошах кожен лицевий бік має зворотний бік і навпаки, а вони ж їдуть державним коштом, чисте тобі кровозмішування. А на монеті по один бік — жінка, і по другий — бізон, два лицевих боки й жодного зворотного. Не розумію, що це означає. У Дарла був маленький бінокль — з Франції, з війни ще. У ньому видко жінку й кабана, дві спини і жодного переду. Я розумію, що це означає.

— Того ж ти й смієшся, Дарле?

— Атож атож атож атож атож атож.

Підвода стоїть на Майдані, запряжені мули не ворухнуться, віжки обвинуті круг передка, задником підвода до будинку управи. Вона така самісінька, як і сотні інших підвід, Джуел, стоячи біля неї, дивиться на вулицю, як і будь-хто інший дивився б, але деяка відміна є, це помітно. З усього знати, як то у поїздів буває, що скоро неодмінно вирушать. Може, це тому, що Дьюї Делл і Вардаман сидять на передку, а Кеш на поперечці і їдять банани з паперової торбинки.

— Того ти й смієшся, Дарле?

Дарл наш брат, наш брат Дарл. Брат наш Дарл у клітці в Джексоні, брудні руки він стромив у щілини й дивиться, і навколо рота у нього піна.

— Атож атож атож атож атож атож атож атож.

Дьюї Делл

Коли він побачив гроші, я сказала:

— Це не мої гроші, вони не мені належать.

— А чиї ж вони?