Розділ «В свою останню годину»

— Та хто його знає,— сказав я.— Може, у Сюрата я її за п'ять доларів купив би.

Нарешті тато вийшов, і ми поїхали до Пібоді. А коли ми були там, тато сказав, що піде поголитись. А потім увечері він сказав, що у нього справи і, кажучи це, косив очі вбік, а волосся його зачісане було й зволожене, і пахло парфумами, але я сказав — нехай собі, я б і сам не від того, щоб трохи тої музики послухати.

А наступного ранку він знову пішов, тоді вернувся і наказав, щоб ми запрягали й збиралися їхати, він пізніш перестріне нас, і коли вони пішли, сказав:

— Грошей у тебе, мабуть, більше вже немає?

— Пібоді залишив мені тільки за готель заплатити, — відказав я.— Нам же більш ні на що не треба, еге ж?

— Ні,— сказав тато,— ні. Більш ні на що не треба.

Він стояв, не дивлячись на мене.

— Коли на що-небудь треба, то, може, Пібоді...— сказав я.

— Та ні,— сказав він,— вже все. Зачекаєте мене на перехресті.

Отож Джуел приїхав по мене підводою, мені намостили там сіна, і ми поїхали через Майдан до перехрестя, про яке тато говорив, і стали чекати на підводі, Дьюї Делл і Вардаман їли банани, і ось ми побачили, як вони йдуть вулицею. Тато мав на обличчі отой зухвалий і жалюгідний вираз, як то бувало, коли він збирався зробити щось таке, що на прикрість мамі, а в руці ніс саквояж, і Джуел спитав:

— Це хто?

Тоді до нас дійшло, що це зовсім не через саквояж він мав такий вираз на обличчі, і Джуел сказав:

— Та в нього ж зуби!

І справді. Він наче й зростом повищав, і голову закинув угору, жалюгідний і водночас гордий, і аж тепер ми помітили її позад нього, вона несла другий саквояж — качкувата вичепурена жіночка з колючими балухатими очима, які не допустять, щоб хтось їй що-небудь зауважив. А ми сиділи, витріщені на них, Дьюї Делл і Вардаман роти пороззявляли, недоїдені банани в руках, і цю мить вона вигулькнула у нього з-за спини, колюче втупившись на нас. І тоді я здогадався, що то у неї у руці — такий маленький грамофон. Ясно, це був він, закритий з усіх боків, гарний мов намальований, і щоразу, коли поштою прийде нова платівка і ми слухатимем її вдома зимової пори, я подумаю — як це прикро, що Дарл не може з нами розважатися музикою. Хоча для нього так воно й краще. Цей світ, це життя, не для таких, як він.

— Це Кеш, Джуел, Вардаман і Дьюї Делл,— каже тато, не дивлячись на нас, жалюгідний і гордий водночас — і своїми зубами й усім іншим.— Познайомтеся, це місіс Бандрен,— каже він.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!