Розділ «В свою останню годину»

— Я не сумніваюся, що ви їх маєте,— кажу.— Це він вам дав?

— Атож,— відповідає вона.

— Котрий саме? — питаю. Вона дивиться на мене.— Котрий з них дав вам гроші?

— А він тільки один,— каже вона й дивиться на мене.

— А далі що? — питаю. Вона мовчить. У підвалі тим незручно, що тільки один вихід, і він за внутрішніми сходами.— Така ж гарненька дівчина, як ви.

Вона дивиться на мене й починає загортати гроші назад у хустинку.

— Хвилиночку,— кажу я, і обходжу прилавок.— Ти чув коли-небудь про того хлопця, що розтяг собі вухо? — питаю.— Він потім став глухий, як пень.

— Сплавив би ти її звідси, поки не заявився старий,— каже Джоді.

— Якщо ти стоятимеш при вході, за що старий тобі платить, він нічого не запопаде, навіть мене,— кажу йому.

Він помалу рушає до входу.

— А що ти думаєш з нею робити, Скіте?

— Не можу тобі сказати,— відповідаю.— Це було б неетично. Ти йди і пильнуй.

— Скажи, Скіте,— просить він.

— А пішов ти! — кидаю я.— Рецепт випишу, та й годі.

— За жінку він, може, й нічого не зробить, але якщо накриє тебе з рецептами, то вже неминуче копняком під зад спустить.

— Мені й не такий старий хрін під зад давав,— кажу я.— Іди й пильнуй, коли він прийде, ну!

Я повертаюся. На годиннику вже за чверть перша. Вона зав'язує гроші в хустинку.

— Ніякий ви не лікар,— каже вона.

— А от таки й лікар,— кажу я. Вона дивиться на мене.— Це тому, що я надто молодий з вигляду, чи тому, що надто вродливий? — питаю.— У нас тут раніше була ціла гурма лікарів, з яких порохня сипалась. Джефферсон був справжнім притулком для підтоптаних лікарів. Але справи пішли на спад і люди були такі здорові, що нарешті одного чудового дня здогадалися, чому жінки зовсім перестали хворіти. І тоді вигнали всіх старих лікарів і запросили нас, молодих і симпатичних, які можуть подобатися жінкам, і тоді жінки знову розхворілися й справи пішли вгору. Тепер по всій країні так роблять. Хіба ви не чули? Може, це тому, що ви ніколи не зверталися до лікаря.

— Тепер от довелося,— каже вона.