Розділ «В свою останню годину»

— А ти що там збираєшся? — питає він.

— Ти надвір паси оком. Потім розкажу.

— І помічника тобі не треба?

— Що ти собі в біса думаєш? — я йому.— Тобі що тут, кінний розплідник? Ти його пильнуй. А я іду на переговори.

Я пройшов у глибину приміщення. Став біля дзеркала, пригладив чуприну і вернувся до рецептурної, де вона чекала. Вона розглянулася по боках, а тоді подивилась на мене.

— Ну,— кажу я,— які ж у вас неприємності, пані?

— Це по-жіночому,— каже вона і пильно так дивиться.— Гроші я маю,— додає.

— Ага,— кажу,— У вас уже є неприємності по-жіночому, чи ви їх хочете мати? Якщо так, то я саме той лікар, що треба.

Ну ж ці селючки. Ніяк не можуть втямити, чого потребують, а потім ніяк не можуть цього пояснити. На годиннику було двадцять на першу.

— Немає їх у мене,— каже вона.

— Чого немає? — питаю.

— Немає їх,— каже вона.— У тому ж бо й справа.— Вона дивиться на мене.— А гроші я маю.

Тепер до мене дійшло.

— Ага,— кажу.— У вас у животику завелося щось таке, чого ви не хотіли б там мати.— Вона дивиться на мене.— І ви хотіли б трохи більше його, а чи трохи менше?

— Гроші я маю,— каже вона.— Він сказав, що в аптеці на ці гроші можна чого-небудь дістати проти цього.

— Хто так сказав? — питаю.

— Він,— каже вона й дивиться просто на мене.

— Імен можете не називати,— кажу.— Той, хто сунув жолудя вам у живіт? Це він вам так сказав? — Вона не відповідає.— Ви ж не заміжня, ні?

Персня у неї я не бачив. Але, можливо, вони й не знають, навіщо перстень?

— Гроші я маю,— каже вона і показує їх мені, загорнуті в хустинку: десять доларів.