Розділ «В свою останню годину»

Так це було негарно. Страшенно негарно. І нікуди від цього бруду не дінешся. Нікуди. Я пробував пояснити йому, але він тільки одне товк:

— А я думав, ти мені скажеш. Це не те, що я.

Потім він почав сміятися. Один з хлопців стяг з нього Джуела, і він сидів на землі, не перестаючи сміятись.

Я знов спробував пояснити йому. Якби я тільки міг ворухнутися, хоча б сісти. Але я все пробував пояснити йому, і він перестав сміятися й звів на мене погляд.

— Ти хочеш, щоб я поїхав? — спитав він.

— Так буде краще для тебе,— сказав я.— Там буде спокійно, ніхто не чіплятиметься і взагалі. Так буде краще для тебе, Дарле.

— Краще,— повторив він. І знов зайшовся сміхом.— Краще,— повторив він ще раз. Він насилу промовив це, так його душив сміх. Ми дивились на нього, а він сидів на землі і сміявся й сміявся. Це було негарно. Страшенно негарно. Щоб мене лиха година побила, коли я бачив тут щось смішного. Адже нічим не виправдаєш того, хто зумисно нищить те, що ти спорудив у поті чола, що зросив власним потом.

Але я все-таки не певен, чи хто-небудь має право визначати, що ось це божевілля, а оце ні. Мабуть, у кожній людині сидить якесь створіння, що робить за неї щось нормальне чи ненормальне, що спостерігає за нормальними й ненормальними її вчинками з однаковим жахом і подивом.

Пібоді

Я сказав:

— Ну нехай як припекло, хтось міг би ще погодитись, щоб Білл Варнер зашив його, як паршивого мула, це я допускаю, але щоб мене чорти взяли, якщо той, хто дозволив Енсові Бандрену лікувати його голим цементом, не мав зайвих ніг!

— Таж вони хотіли, щоб мені трохи полегшало,— сказав він.

— Хотіли, чорти б їх побрали! — сказав я.— Але якого чорта Армстід дозволив знов укласти тебе на цю підводу?

— На ній було цілком терпимо,— сказав він.— І ми не мали часу чекати.— Я тільки дивився на нього,— І мені зовсім не боліло,— докинув він.

— Не бреши мені; й не пробуй вмовити, що тебе шість днів трусило на підводі без ресор і зламана нога у тебе не боліла!

— Ну, не дуже боліла,— сказав він.

— Ти хочеш сказати — Енсові не, дуже боліла,— сказав я.— Так само, як не боліло йому, коли серед вулиці кинулись на цього бідолаху й забили в кайдани, мов запеклого вбивцю. Не кажи. І не кажи, що тобі не болітиме, якщо ти втратиш шістдесят з гаком дюймів шкури, поки я здеру цей бетон. І не кажи, що тобі не болітиме, якщо кульгатимеш на вкороченій нозі до кінця віку,— це якщо ти взагалі ще зможеш ходити. Бетон,— сказав я.— Боже всемогутній, та чого Енс не відніс тебе до найближчого тартака й не встромив твоєї ноги під пилку? Це б її вилікувало. А потім ви гуртом могли б устромити його голову під пилку й вилікувати всю родину... А де ж сам Енс? Що він поробляє?

— Поніс віддавати позичені лопати,— сказав він.

— Атож,— сказав я.— Де ж пак, він же мусив позичити лопату, щоб поховати власну дружину. Якщо він ще й ями не позичив. Шкода, що ви й його туди не поклали... Що, боляче?

— Та не так, щоб дуже,— відповів він, і краплі поту, здорові, як мармурові кульки, побігли у нього по обличчю, і воно стало такого кольору, як промокальний папір.