Розділ «В свою останню годину»

Краще вже поховати її, коли ми так близько тепер, ось тільки ще тато позичить лопату. Він їхав вулицею, поки не почулася музика.

— Може, тут є лопата,— сказав тато.

Він під'їхав до того будинку. Ніби наперед знав. Я часами думаю: якби ж то роботящий так нюхом чув здалеку роботу, як нероба чує байдики! Отож він зупинився там, ніби наперед знав, перед тим новеньким будиночком з музикою. А ми чекали й слухали її. Гадаю, у Сюрата я такий грамофон сторгував би за п'ять доларів. Добра штука музика, така заспокійлива.

— Може, тут є лопата,— каже тато.

— Ти хочеш, щоб Джуел сходив,— Каже Дарл,— чи краще я?

— Гадаю, краще я сам піду,— каже тато.

Він зліз з підводи й пішов стежкою на подвір'я і довкіл будиночка. Музика стихла, а тоді знову почулася.

— Він дістане її,— сказав Дарл.

— А так,— погодився я. Він ніби прочував, ніби бачив крізь стіни й крізь оці десять хвилин.

Тільки на це пішло не десять хвилин, а більше. Музика стихла й уже не оживала, поки вона з татом розмовляла десь там, по той бік будиночка. Ми чекали на підводі.

— Давай, я тебе до Пібоді одвезу,— сказав Дарл.

— Ні,— заперечив я.— Спершу її поховаймо.

— Якщо він коли-небудь повернеться,— сказав Джуел. Він почав лаятись. Тоді став злазити з підводи.— Я іду,— сказав він.

Потім ми побачили, що тато вертається. Він вийшов з-за рогу з двома лопатами в руках. Він поклав їх на підводу, сам сів, і ми поїхали далі. Музики більше не чулося. Тато все оглядався на той будинок. Коли він трохи підніс руку, я побачив, як у вікні промайнула тінь і мелькнуло жіноче обличчя.

Та найдивніше було з Дьюї Делл. Це мене вразило. Я розумію, чому люди говорили, що він чудний, хоча ніхто нічого не мав до нього особисто, І це начебто його самого, як і будь-кого іншого, не стосувалося, і злитись тут було однаково що на калюжу, яка обляпає тебе, коли ступиш туди ногою. Та й крім того, я давно вже підозрював, що його й Дьюї Делл щось таке загадкове зв'язує. Якби я мав сказати, що когось із нас вона любить більше за інших, то це був би саме Дарл. Але от коли ми опустили труну в яму й засипали і виїхали з воріт у провулок, де нас дожидали оті хлопці, що рушили просто на Дарла, і він сахнувся вбік, то саме Дьюї Делл вчепилася в нього перше, ніж навіть Джуел навалився. І тоді вже я міг не сумніватися, звідки Джілспай довідався, як зайнялась його клуня.

Вона ні словом не озвалася, навіть не глянула на нього, але коли ті хлопці сказали, чого їм треба, і що вони прийшли забрати його, і він кинувся назад, вона скочила на нього, мов дика кицька, аж одному з тих хлопців довелося тримати її, а вона його дряпала, мов дика кицька, поки другий хлопець, тато й Джуел не збили Дарла з ніг і так він і лежав, розпластаний долі, й дивився на мене.

— Я думав, ти мені скажеш,— озвався він.— Я й подумати не міг, що ти не скажеш.

— Дарле,— сказав я.

Але він знов запручався, став битися з Джуелом і з одним із тих хлопців, бо ж другий тримав Дьюї Делл, тоді як Вардаман верещав, і Джуел тоді сказав:

— Убийте його. Убийте сучого сина.