Розділ «В свою останню годину»

Тато подивився на мене, тоді на нього, все плямкаючи губами.

— Їдьмо далі,— кажу я.— Спочатку головне зробімо.

— Вона б хотіла, щоб усі ми там були,— каже тато.

— Одвезім перше Кеша до лікаря,— сказав Дарл.— Вона почекає. Вона вже дев'ять днів чекає.

— Нічого ви не розумієте,— каже тато.— Людина, з якою ти був молодим, і постарів разом з нею, і вона постаріла разом з тобою, бачивши, що старості не минути, і от вона казала, що це пусте, і ти теж знав; що така правда нашого трудного світу а усіма його людськими знегодами й випробуваннями. Нічого ви не розумієте.

— І ще ж могилу викопати треба,— кажу я.

— І Армстід, і Джілспай радили тобі, щоб заздалегідь сповістив,— каже Дарл.— А ти хіба не хочеш зараз оце поїхати до Пібоді, Кеніє?

— Їдьмо далі,— кажу я.— Мені легше. Краще зробім усе своїм ладом, як годиться.

— Якби хоч уже яма була готова,— каже тато,— А то ми й лопату забули.

— Нічого,— каже Дарл.— Я сходжу в крамницю. Купимо її.

— Але ж це гроші, — каже тато.

— Тобі хіба шкода для неї? — питає Дарл.

— Їдьмо далі, а лопату купимо,— сказав Джуел.— Ну, давай мені гроші.

Тато, однак, не зупинив підводи.

— Я гадаю, лопату можна й позичити,— сказав він,— Є ж тут християни, гадаю.

Отож Дарл лишився сидіти, і ми їхали далі. Джуел примостився навпочіпки біля борту підводи, втуплений у Дарлову потилицю, як той бульдог, що ані гавкне, сидячи на повідку, і тільки пасе очима свою майбутню жертву.

Він так і сидів увесь час, не відводячи від Дарлової потилиці гострих білястих очей, поки ми були перед будинком місіс Бандрен і чули музику.

Там усередині грала музика. То був грамофон. Звучало так справдешньо, як оркестр.

— Хочеш, до Пібоді поїдемо? — спитав Дарл.— Вони почекають тут і скажуть татові, а я одвезу тебе до Пібоді й сюди вернуся.

— Ні,— сказав я.