Розділ «В свою останню годину»

— На мою думку, Кеш і Дарл могли б уже й поженитися,— докидає Юла.

— Цей бідолашний хлопчина, — зауважує Кора. — Цей неприкаяний малюк...

— А Джуел? — питає Кейт.

— Йому теж пора, — каже Юла.

— Гм,— каже Кейт.— Мабуть, і справді. Мабуть. Гадаю, у наших краях чимало таких дівчат, що не хотіли б його прогавити. Хоча зловити його діло нехитре.

— Кейт, ти що!.. — каже Кора. Підвода порипує.— Цей бідолашний малюк...

Вночі таки буде дощ. Атож, добродію. Підвода рипить, коли суша. Та це річ терпима, що там говорити.

— Але вона мусила б таки взяти пироги, коли обіцялася, — каже Кейт.

Енс

Клята дорога. А воно ще й на дощ хмариться. Я стою тут і ніби в живі очі бачу, як за ними постає щось таке, наче мур, і відгороджує їх від моєї обіцянки. Я роблю все, що можу, от тільки важко настроїтись, але ж ці кляті хлопці!..

Прослалась під самими дверима, щоб кожне лихо сюди забредало. Я говорив Едді, це нікуди не годиться — селитись над дорогою, а вона відказала — що ж ти з неї візьмеш, коли вона жінка: «То й перебирайся собі куди-інде». Говорив же я їй, це не на добро, бо господь проклав дороги, аби ними мандрувати, того ж то вони у нього й пласкі на землі. Коли він хоче чогось такого, що повсякчас було б у русі, то й робить його довгим, як от дорога, кінь або підвода, але коли хоче чогось нерухливого, то робить його високим, як дерево чи людина. Тож він ніколи й у думці не покладав, аби люди жили на дорозі, бо що, питаю я, було перше: дорога чи хата? Чи ж хто-небудь бачив, аби він проклав дорогу попри хату? Так я питаю. Ні, ніхто ніколи такого не бачив, кажу, бо чоловік повік не матиме спокою, коли поставить хату в такому місці, де кожен, проїжджаючи возом, може плюнути тобі під поріг, де ніколи не маєш спочинку й тебе так і підбурює схопитися й повіятись світ за очі, тоді як бог мав на меті, аби люди пробували на місці, як дерево чи колос пшениці. Бо коли б він хотів, аби людина безнастанно снувала з місця на місце, то хіба б він не міг зробити її такою довгою, як от змія? Звісно, міг би.

Прокласти її так, щоб кожне лихо до тебе просто в хату лізло, що й клопоту не обберешся! І примусили мене платити за Кеша, аби він вивчився теслярському реместву — якби ж не дорога, він би й не додумався до цього. А там ще звалився з даху й цілих півроку ані руки не міг звести, тоді як ми з Едді так тяжко гарували, бо ж стільки-оно роботи, коли він навіть пилки не годен був утримати.

Та ще й Дарл. Хочуть мене з ним порізнити, чортяки. Не те, щоб я боявся роботи: я завжди заробляв і на себе, і на родину, і дах мав над головою, а просто їм закортіло позбавити мене помічника, бо ж його тільки своє цікавило, у нього в очах тільки й була земля. Я кажу їм: спершу то було нормально, що в очах у нього була сама земля, бо ж тоді вона вільно розпросторювалась на всі боки, але от відколи сюди прийшла дорога і перемежувала весь край, а в нього й далі в очах була сама земля, мені стали погрожувати, що спровадять його, спробують законним чином позбавити мене помічника.

І примушують мене за це платити. Вона була дужа й здорова, як тільки жінка може бути, ото якби ж не ця дорога. А тепер лягла собі, спочиває на ліжку, ні в кого нічого не просить.

— Ти хвора, Едді? — питаю її.

— Ні, не хвора, — відказує.

— То полеж та відпочинь, — кажу. — Я так і знав, що ти не хвора. Просто втомлена. Полеж відпочинь.

— Я не хвора,— вона каже.— Зараз я встану.

— Лежи спокійно й відпочивай, — кажу я. — Ти просто втомилася. Завтра встанеш.

І так вона й лежала, дужа й здорова, як тільки жінка може бути, якби не ця дорога.