Розділ «В свою останню годину»

— Страшенно це все мені не подобається,— каже він.

— Часом людині доводиться наперед метикувати,— кажу я.— Та сяк чи так, а шкоди від цього не буде.

— Вона схоче відразу й рушити,— каже він.— Адже до Джефферсона не близький світ.

— Але дороги зараз непогані,— кажу я. Хоча вночі, мабуть, піде дощ. Його рідня похована у Новій Надії, щонайдалі за три милі. Тільки ж це так на нього схоже — взяти собі жінку, що родилася звідси за добрий день дороги, а помирати надумала тут.

Він дивиться через поле, потирає руки об коліна.

— Страшенно не подобається,— каже він.

— Але вони вчасно повернуться,— кажу я.— Нема чого переживати.

— І все-таки три долари,— додає він.

— А може, їм і не буде потреби спішити назад, хтозна,— кажу я.— Маймо надію.

— Ні, вона вже відходить,— каже він,— Вирішила, що пора.

Тяжка доля у жінок, що й казати. У декотрих. Пам'ятаю, моя матінка дожила до сімдесяти років з гаком. Працювала день у день, дощ чи сонце, не хворіла ані разу, відколи останню дитину привела, аж це одного дня розглянулася круг себе, пішла, взяла ту мереживну сорочку, яку тримала сорок п'ять років і ні разу із скрині не діставала, надягла її, лягла на ліжку, вкрилася під шию і склепила очі. І ще сказала: «Ви тут глядіть за татусем. А я вже втомилася».

Енс потирає руки об коліна.

— Бог дав, бог узяв,— каже він.

Нам чути, як за рогом Кеш стукає молотком і пиляє.

Правда. Найщиріша правда.

— Бог дав, бог узяв,— і я кажу.

Знизу йде малий. Тягне рибину мало не таку здорову, як він сам. Бухає її на землю, крекче: «Х-ху!» і спльовує через плече, мов дорослий. Вона мало не така здорова, як він сам.

— Що це?— питаю я.— Кабанюга? Де ти її спіймав?

— Під мостом,— каже він.

Він перевертає рибину, вона зісподу, там, де мокро, вся в багнюці, очі стирчать з-під бруду.