Розділ «В свою останню годину»

— Тільки міцно тримай,— кажу я. — Я вже записав цей виклик у свою книжку, тож тобі все одно доведеться платити, доберуся я до вас, чи ні.

— Та тримаю, — каже Енс. — Можете дертись нагору.

Щоб мене чорти взяли, коли я розумію, чому не покинув усе це діло. Чоловікові сім десятків років, важить він понад двісті фунтів, і оце щоб його отак тягали цими клятими горами вгору-вниз на мотузці! А все, мабуть, тільки тому, що кортить довести рахунок у банку до п'ятдесяти тисяч доларів, перше ніж облишу роботу.

— Що це твоя жінка думає, — кажу я, — хворіти на вершині такої гемонської гори?

— Та вже вибачайте,— каже він.

Він попускає мотузку й просто кидає її, завернувши додому. Тут нагорі ще є трохи денного світла, такого кольору, як сірчасті сірники. Дошки скидаються на смужки сірки. Кеш не оглядається. Вернон Талл каже, що він кожну дошку підносить до вікна, щоб вона побачила і сказала, чи добре виходить. Нас доганяє хлопець. Енс переводить на нього догляд.

— А де мотузка? — питає він.

— Там, де ти її покинув, — відповідаю я. — Але не мороч нею голови. Мені ж однаково ще спускатися. Я не хочу попасти тут під негоду, а то ще закине мене чортзна як далеко.

Над ліжком стоїть дівчина, обмахує її. Коли ми входимо, Едді обертається й дивиться на нас. Вона вже десять днів мертва. Я гадаю, вона надто довго була частиною Енса, отож і не могла змінитися, якщо це таки зміна. Пам'ятаю, замолоду я вірив, що смерть — явище тілесне; а тепер я знаю, що це всього-навсього функція душі, і то саме душі тих, хто зазнає втрати. Нігілісти вважають це кінцем, ті, котрі беруть глибше, — початком, тоді як насправді воно просто щось таке, як ото коли один пожилець чи й ціла родина покидають своє мешкання або місто.

Вона дивиться на нас. Здається, тільки очі в неї й живуть. Ті очі наче торкаються нас, але не зором або чуттям, а так як от струмінь зі шланга торкається, пружно вирвавшись із отвору. На Енса вона зовсім не дивиться. Вона дивиться на мене, потім на хлопця. Її тіло під ковдрою, мов оберемочок трухлих прутиків.

— То як, міс Едді? — питаю я. Дівчина не перестає махати віялом.— Як себе почуваєте, сестричко? — Схудла її голова лежить на подушці, погляд звернений до хлопця. — І вибрали ж ви годину, щоб затягти мене сюди й накликати бурю!

Потім я випроваджую Енса і хлопця. Вона дивиться, як малий виходить з кімнати. Живуть лише її очі.

Вони вдвох на ганку, коли я виходжу, — малий сидить на сходинці, а Енс стоїть біля стовпця, навіть не прихилившись, руки у нього звисають, волосся розчухране і скуйовджене, мов пір'я у мокрого півня. Він повертає голову і бликає в мій бік.

— Чом ти раніше по мене не послав? — питаю я.

— Та все то одне, то інше, — відказує він.— Ми з хлопцями кукурудзу мали зібрати, а Дьюї Делл непогано її доглядала, та ще й люди без кінця ходили — підсобити й усяке таке, але зрештою я подумав...

— Хай їм чорт, цим грошам, — кажу я. — Ти коли чув, щоб я напосідавсь на людину, в якої сутужно з готівкою?

— Та воно й не те, щоб шкода грошей, — каже він. — Просто я думав... То з нею таки направду погано, ге?

На горішній сходинці сидить той бідолашний малюк, ще дрібніший у сірчасто-барвистому смерку. Одна велика морока з нашим краєм: усе тут, погода, що завгодно — завжди запізнюється. Наш край такий, як і наші річки: тьмаві, повільні й свавільні,— і все це формує і витворює життя людини за своєю невблаганною й похмурою подобою.

— Я так і знав,— каже Енс. — Ще відколи побачив. Вона вирішила, що вже пора.

— То й добре, хай йому чорт! — кажу я.— 3 таким нікчемним...