Розділ «В свою останню годину»

— Ти що, так її тут і залишиш?— питає Енс.

— Я покажу мамі,— каже Вардаман.

Він дивиться в бік дверей. Нам чути розмову — доносить протяг.

І Кеша чутно, як він гупає, збиває дошки.

— Там хтось прийшов,— каже малий.

— Це мої,— пояснюю я.— Їм теж цікаво буде на рибину подивитись.

Він нічого не відповідає, стежить за дверима. Потім опускає погляд на рибину в багнюці. Перевертає її ногою і штрикає великим пальцем в очницю. Енс дивиться через поле. Вардаман переводить погляд на Енсове обличчя, тоді знов на двері. Потім обертається і вже доходить до рогу дому, коли його окликає Енс, усе так само втуплений у далечінь.

— Візьми почисть рибину,— каже Енс.

Вардаман зупиняється.

— А чого я, а не Дьюї Делл?— питає він.

— Я тобі кажу почистить,— каже Енс.

— Але, тату...— огинається Вардаман.

— Візьми й почисть,— каже Енс.

Він не озирається. Вардаман вертається й піднімає рибину. Вона вислизає у нього з рук, вимазуючи його брудом, і хляпається на землю, ще більш забрьохуючись, ротата й балухата — вона поринає у порох, наче соромиться бути мертвою, наче хоче швидше зникнути з очей. Вардаман кляне її. Кляне, як дорослий,— стоїть над нею, розставивши ноги. Енс не оглядається. Вардаман знову піднімає рибину і йде з нею круг дому, несе її на руках, як оберемок дров, вона звисає з обох кінців, голова й хвіст. Мало не така сама здоровенна, як він сам.

В Енса з-під рукавів виступають зап'ястки: ніколи я не бачив, щоб на ньому була сорочка його розміру. Вони всі у нього схожі на Джуелові недоноски. Хоча ні, не Джуелові. Просто він занадто довгорукий, навіть як на свій високий зріст. І плям від поту на них немає. Це вже непомильна ознака, що ніхто, крім Енса, їх не носив. Очі в нього, як пригаслі жарини серед обличчя, задивлені ген через поле.

Коли тінь лягає на сходинки, він каже:

— П'ята година.

Саме як я підводжуся, на порозі показується Кора й каже, що нам час їхати. Енс схиляється до своїх черевиків.

— НІ-ні, містере Бандрен,— каже Кора,— не вставайте.

Він таки узуває черевики, обережно встромляє в них ноги — він це робить, як і все інше, немов боючись, що воно в нього не вийде, отож даремно й пробувати. Коли ми піднімаємось у сіни, черевики гупають по підлозі, як залізні. Він підходить до дверей кімнати, де лежить вона, і кліпає очима, так ніби придивляється і лише потім бачить, сподіваючись при тім угледіти, що вона вже сидить на стільці чи підмітає підлогу, і втуплюється так здивовано, і виявляє, що вона й досі у ліжку, а Дьюї Делл досі обмахує її віялом. Він так і застряє там, наче йому більш нікуди йти й нема чого робити.