Розділ «В свою останню годину»

— Ти ж хочеш, щоб вона померла, бо тоді зможеш поїхати до міста, хіба ні?

Вона не скаже того, що ми двоє й без слів знаємо.

— А не говориш ти тому, що коли скажеш, бодай самій собі, то побачиш, що це правда, — хіба ні? Але ти, однак, знаєш, що це таки правда. Я можу тобі мало не самий день назвати, коли ти в цьому переконалася. То чого ж ти цього не хочеш визнати, бодай сама перед собою?

Але вона не скаже. У неї тільки одне на язиці: «Хочеш татові виказати? Хочеш його вбити?»

— Ти не можеш повірити, що це правда, бо тобі в голові не вкладається, щоб Дьюї Делл, Дьюї Делл Бандрен, виявилась така безталанна, хіба ні?

Сонце вже з годину над обрієм, воно зависло кривавим обводом вище грозяних хмар — світло набрало мідяної барви, на око зловісне, в ніс ударяє сірчастим духом блискавки. Коли приїде Пібоді, без мотузки не обійтися. Розбух черевом від холодної городини. На просяклому сіркою повітрі доведеться їм витягувати цього пухиря мотузкою по крутій стежці.

— Джуеле, — кажу я, — ти знаєш, що Едді Бандрен помирає? Що Едді Бандрен помирає?

Пібоді

Коли Енс нарешті покликав мене з власної своєї волі, я сказав:

— Тепер він уже доконав її.

І ще я вилаявся добряче й вирішив спершу, що не поїду, бо ну ж раптом вдасться щось зробити, підлікувати її? І якщо й на небі така сама ідіотська етика, як у медичному коледжі, і якщо це знову Вернон Талл викликав мене в останню хвилину, як він має звичку робити, заправляючи Енсовими грішми як своїми власними? Але коли добре розвидніло і можна було завбачити, куди погода хилиться, я зрозумів, що це не хто, як Енс посилав. Бо ніхто, крім найбільшого невдахи, не може потребувати лікаря перед самою бурею. І ще я зрозумів, що якщо кінець кінцем сам Енс вирішив викликати лікаря, то вже запізно.

Коли я добрався до джерела, зліз із брички й прив'язав коней, сонце сховалося за краєм чорної хмари, схожої на важенний гірський хребет, притрушений зверху попелом; було зовсім безвітряно. Дзижчання Кешевої пилки чулося за цілу милю. На вершині кручі над стежкою стоїть Енс.

— А де кінь? — питаю я.

— Джуел забрав і поїхав,— відповідає він. — Він один тільки може дати йому раду. Доведеться вам, либонь, пішака сюди вибиратись.

— Це мені пішака вибиратись, маючи двісті двадцять п'ять фунтів ваги? — кажу я. — Вибиратись на цю лису гору?

Він стовбичить собі там біля дерева. Великої помилки допустився бог, що дав деревам коріння, а цим енсам бандренам ноги... Якби поміняти їх місцями, можна було б не боятися, що колись не стане лісів у цій країні. Та й у будь-якій іншій.

— То що ж ти хочеш, щоб я робив? — кажу я. — Щоб я стримів тут, коли з цієї хмари сипне злива і змиє мене геть?

Навіть верхи на коні мені треба було б із чверть години, щоб піднятися через пасовище на верхів'я і дістатись до хати. Стежка кривулясто вигинається крутим схилом. Енс не був у місті років дванадцять. І як тільки його мати вибралася сюди, щоб його спородити, коли він син своєї матері!

— Вардаман несе мотузку, — каже він.

Перегодом з'являється Вардаман з мотузкою від плуга. Один кінець він дає батькові, а сам, розмотуючи другий кінець, спускається стежкою.