Малий сидить на горішній сходинці, дрібний, непорушний у вицвілому комбінезоні. Коли я вийшов, він підвів погляд на мене, тоді на Енса. А тепер уже перестав на нас дивитись, просто сидить собі.
— То ви їй ще не сказали? — питає Енс.
— А навіщо? — відказую я. — Якого чорта?
— Вона й сама здогадається. Я ж так і знав, що вона як побачить вас, то й зрозуміє, як з писаного прочитає. Їй і казати не треба. Вона...
Позад нас дівчина озивається:
— Тату!
Я обертаюсь до неї.
— Та хутчіш, — кажу я.
Коли ми входимо в кімнату, зір її втуплений на двері. Вона дивиться на мене. Очі в неї горять, мов лампи за мить перед тим, як скінчиться гас.
— Вона хоче, щоб ви вийшли, — каже дівчина.
— Послухай, Едді, — каже Енс,— він же добирався сюди з самого Джефферсона, щоб тебе вилікувати.
Вона втупилася в мене, я відчуваю її погляд. Вона наче виштовхує мене тим поглядом. Я не раз бачив таке у жінок. Бачив, як вони випроваджують з кімнати тих, хто приходить із жалістю й співчуттям, хто щиро хоче допомогти, а самі чіпляються за яку-небудь нікчемну тварюку, для якої вони були не більш як робочою худобиною. Ось що вони розуміють під любов'ю, якої й розумом не осягнеш: оці гордощі, оце ревне бажання приховати жалюгідну оголеність, що їх ми приносимо з собою у світ, що їх ми несемо з собою в операційні, і вперто й затято забираємо з собою назад у землю. Я виходжу з кімнати. За ганком Кешева пилка уперто скрегоче по дошці. Хвилиною згодом чути, як вона гукає його; голос її звучить голосно й різко:
— Кеше! Гей, Кеше!
Дарл
Тато стоїть біля ліжка. З-поза його ноги виглядає Вардаман, голова у нього кругла, очі круглі, рот розтулюється. Вона дивиться на тата, здається, все її напівпригасле життя стяглося у неї в очах, таких настійливих і невідпорних.
— Це вона хоче Джуела,— каже Дьюї Делл.
— Але ж, Едді,— каже тато, — вони з Дарлом вирішили ще один раз з'їздити. Вони думали, що встигнуть. Що ти їх почекаєш, ну, і три долари ж таки...
Він змовкає і кладе долоню на її руку. Якийсь час вона й далі дивиться на нього, без усякого докору, без нічого, ніби вслухаючись очима, як безповоротно стих його голос. А потім раптом підводиться, вона, що десять днів перед тим лежала непорушно. Дьюї Делл нахиляється і пробує вкласти її назад.
— Мамо, — каже вона, — мамо.
Вона дивиться у вікно, на Кеша, невтомно схиленого над дошкою в присмерку дня, розохоченого працювати до темряви й по тому, так наче пилка сама собі рухом освітлює дорогу, наче дошка й пилка підганяють одна одну.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «В свою останню годину [Всесвіт]» автора Вільям Фолкнер на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „В свою останню годину“ на сторінці 14. Приємного читання.