Розділ «В свою останню годину»

Дьюї Делл

Уперше ми з Лейфом зійшлися, коли збирали бавовну на полі. Тато боїться спітніти, він думає, що вмре, як упріє, тож нам кожен з сусідів помагає, хто прийде. А Джуел такий, що нічим не журиться, він ніби й не рідня нам, усе йому байдуже. Та й Кеш — тому б лише цілий довгий спекотливий день стругати дошки та прибивати їх до чого-небудь.

І тато не помітив — він гадає, що сусіди довіку так ставитимуться один до одного, тож він тільки тим і сушить голову, щоб вони не прогавили нагоди допомогти йому. І я думала, що й Дарл не зауважить; за вечерею він сидить, погляд свій спрямувавши кудись далеко, повз їжу й лампу, і в очах його земля, вигорнена з його черепа, а ями позаповнювані далиною, аж ген поза цю землю.

Отож ми збирали бавовну в одному ряді, ліс насувався ближче й ближче, а з ним і потайна сутінь, ми збирали бавовну в потайну сутінь обох мішків, мого й Лейфового. І коли мій мішок був напівповний, я сказала, що то вже від мене не залежить — чи буде він повний, поки ми дійдемо до лісу. Я сказала, що якщо я його не заповню, то він не буде повний, і я почну новий ряд, але якщо він буде повний, то я вже нічим тут не зараджу. І так ми збирали бавовну все ближче до тої потайної сутіні, і наші погляди зустрічалися, коли ми доторкались руками одне одного, але я не озивалася. Я тільки сказала:

— Що це ти робиш?

А він відповів:

— Збираю в твій мішок.

Тим-то він і був повний, поки дійшли до кінця ряду, і я нічим не могла зарадити.

Оце ж так воно й сталося, що я нічим не могла тут зарадити. Якраз тоді я й побачила Дарла, і він усе зрозумів. Він без слів це сказав, як без слів сказав і те, що мама помирає, і мені стало ясно, що він зрозумів, а якби він сказав це словами, я б і не повірила, що він там був і бачив нас. Але словами він сказав, що нічого не знає, і тому я спитала: «Хочеш виказати татові, хочеш його вбити?» — Це я без слів спитала, і він відповів: «Нащо?» — теж без слів.

Оце тому, знаючи, що він знає, я розмовляю з ним з ненавистю.

Він стоїть на порозі, дивиться на маму.

— Чого тобі, Дарле?— питаю я.

— Вона помирає,— каже він.

І ця стара індичка, Таллова жінка, приходить сюди, щоб не прогавити її смерті, але я всіх їх одурю.

— А коли вона помре?— питаю я.

— Ще до того, як ми повернемося,— каже він.

— Чого ж ти тоді Джуела з собою береш?— питаю я.

— Щоб допоміг мені вантажити,— каже він.

Талл

Енс усе потирає коліна. Комбінезон його вицвів, на одному коліні латка з вовняних вихідних штанів, натерта аж до металевого блиску.