Розділ «В свою останню годину»

— Зовсім я по вас не посилав, — кажу я йому. — Хто завгодно може посвідчити, що я не посилав.

— Я знаю, що ти не посилав, — відказує мені Пібоді. — Я й не сумніваюся. Де вона?

— Лягла собі полежати, — кажу я. — Просто притомилася трохи, але вона...

— Вийди звідси, Енсе, — він мені. — Вийди посидь на ганку.

І тепер я мушу платити за це, коли в мене жодного зуба в роті нема, і тільки надія колись спромогтися на вставні зуби, аби я міг споживати божий харч, як людині годиться, а вона була дужа й здорова, як тільки жінка може бути, до того самого дня... Мушу платити, коли припекла потреба мати тих три долари. Платити за цю дорогу, якою подалися хлопці, аби заробити ті гроші. А тепер я ніби в живі очі бачу, як поміж нами постає стіна дощу, насувається дорогою, мов мана, наче на всій людній землі нема десь іншої хати, яку міг би заливати дощ.

Я чував, як люди кленуть свій талан, але ж то грішники — що заробили, те й мають. А на мені нема ніякого прокляття, ніякої шкоди я не чинив, аби мене проклинати. Я не дуже побожний, це правда. Але я знаю, що в серці у мене мир. Що я робив у житті, то воно — ні краще й не гірше, ніж інші робили, ті, які вдають із себе бозна-що, і я знаю, що господь бог подбає за мене, як за горобця, втомленого від знесилля. Та все-таки негаразд це, коли людині у скруті так може дошкуляти дорога.

Вардаман з'являється з-за хати, в крові по коліна, як свиня, а ту рибину, мабуть, порубали сокирою на шматки, а може й ні, може, викинули геть, аби він міг збрехати, що її зжерли собаки. Що ж, я й не можу сподіватись від нього чогось іншого, як від його дорослих братів. Він никає туди-сюди, дивиться на хату, тихенько сідає на приступку.

— Х-ху, — каже, — я так наморився.

— Іди помий руки,— я йому кажу.

Жодна жінка не здужала б так тримати їх у руках, — що дорослих, що малого, — як Едді, це вже правда.

— У ній було повно крові й нутрощів, як у свині, — каже він.

Але ця погода так доймає, що у мене просто душа ні до чого не лежить.

— Тату,— питає він, — то мамі гірше?

— Іди помий руки, — кажу я.

Таки не лежить душа.

Дарл

Він був цього тижня в місті: чуприна на потилиці рівненько підстрижена і між волоссям та засмаглою шиєю — біла смужка, мов біла кісточка. Ні разу він і не оглянувся.

— Джуеле, — кажу я. Дорога біжить назад між рухливими вухами мула, як у проймі, зникає під підводою, наче вона стрічка, а передня вісь — це шпулька. — Ти знаєш, що вона помирає, Джуеле?

Треба двох, щоб створити тебе, і ось один з них помирає. Так світ доходить до кінця.

Я кажу Дьюї Делл: