Розділ «В свою останню годину»

— Залазь, Джуеле,— кажу я.— Сідай. Забираймося звідси.

Але він не сідає. Підвода вже рушила, а він тоді ставить ногу на спицю заднього колеса, рукою хапається за стовпець борту, колесо обертається під його підошвою, він закидає другу ногу і вмощується навпочіпки, дивлячись просто вперед, непорушний, худий, з дерев'яною спиною, неначе вирізаний з пласкої деревини.

Кеш

Іншої ради не було. Або запроторити його у Джексон, або Джілспай подав би на нас позов, він же якимось чином довідався, що це Дарл підпалив. Не знаю як, але довідався. Вардаман бачив, тільки ж він божиться, що нікому не говорив, крім Дьюї Делл, і та звеліла йому нікому не говорити. Але Джілспай довідався. Він однаково б рано чи пізно запідозрів. Уже тієї ж ночі він міг би помітити, якби простежив за поведінкою Дарла.

Отож тато сказав:

— Іншої ради, здається, немає.

А Джуел тоді:

— Хочеш зараз його впорати?

— Впорати? — перепитав тато.

— Схопити й зв'язати,— повторив Джуел.— Якого біса, ти що, дожидаєш, поки він спалить цих бісових мулів і саму підводу?

Але це було вже зайве.

— Це ти зайве,— сказав я.— Почекаймо хоча б, поки вона в землю ляже.

Коли хто решту свого життя просидить під замком, то нехай хоч при кінці скуштує краплину втіхи.

— Йому місце, мабуть, таки там,— каже тато.— Бог свідок, це мука для мене. Видно, як уже перестає таланити, то й кінця нема безталанню.

Часами я не так і певен, хто має право визначати, коли людина божевільна, а коли ні. Часами мені здається, що ніхто з нас ані повністю божевільний, ані повністю нормальний, вся річ у тому, яка думка про нас переважить у людей. І важливо не стільки те, що людина робить, скільки те, як більшість подивиться на ту її роботу.

Бо от Джуел до нього занадто нетерпимий. Звичайно, це ж Джуелового коня продали, щоб доправити її до міста, і у певному розумінні саме вартість коня Дарл і пробував спалити. Але я багато про це думав перед тим, як ми перебралися через річку, та й опісля — що, певне, така була воля божа, коли він узяв її з наших рук і хотів у якийсь прийнятний спосіб скінчити з цим, отож мені здавалося, що Джуел, коли, надриваючись, витягав її з річки, проти бога чинив, тоді як Дарл, коли побачив, що хтось же з нас мав би щось зробити, повівся, мабуть, слушно. Хоча, звичайно, нічим не можна виправдати підпалу — адже в людини клуня згоріла, і худоба її була під загрозою, і все майно. Ось по цьому й знати, чи хто божевільний. По тому, що він не у згоді з іншими людьми. І нічого тоді не поробиш, треба чинити з ним, як жадає більшість.

Але все-таки соромно. Люди мовби забули давню слушну приповістку, що коли забиваєш цвяха, не полишай гострих виступів, так як робиш для свого власного вжитку й утіхи. Виглядає на те, що одні мають купу гладеньких добрих дощок, яких вистачить на цілий особняк, а в інших тільки обапіл, придатний хіба на курник. Хоча краще вже збудувати порядний курник, аніж абиякий особняк, і коли їх обидва будують абияк або ж добре, то не для того, щоб у тому чи другому людина почувала себе краще або гірше.

Отож коли ми їхали вулицею до Майдану, він сказав:

— Перше треба Кеша до лікаря одвезти. Ми можемо його там залишити, а потім вернемося й заберем.

Ось так. Це тому, що ми з ним майже однолітки, народилися років за десять перед тим, як почали з'являтися на світ Джуел, Дьюї Делл і Вардаман. Я, власне, їх теж люблю, але я не знаю. А я ж найстарший і я ж мало не задумав те саме, що він зробив, просто не знаю.