Розділ «В свою останню годину»

Пісок на пагорбі рудий, по обидва боки низкою негритянські хатини, над головою тягнуться телефонні дроти, з-поза дерев проглядають дзигарі на будинку окружної управи. Колеса шурхотять по піску ледь чутно, наче сама земля хоче утаїти наш в'їзд у місто. Тільки-но дорога починає йти під гору, ми знову злазимо з підводи.

Ми ступаємо за підводою, за шурхітливими колесами, минаємо хатини, де з порогів раптом виринають білоокі обличчя. Чути збуджені голоси. Джуел крутить головою з боку в бік, потім дивиться вперед, і мені видко, як вуха його від люті ще більш багряніють. Попереду край дороги йдуть троє негрів, ще кілька кроків далі — якийсь білий. Коли ми випереджуємо негрів, вони вражено оглядаються, на обличчях мимовільна відраза.

— Господи,— каже один з них,— що це тут на підводі?

Джуел спалахує.

— Сучий син! — сичить він.

Тепер він уже лице в лице з білим, той зупиняється. А Джуел наче осліп, бо кидається на білого.

— Дарле! — каже Кеш з підводи.

Я хапаю Джуела. Білий відступає на крок, лице його ще розслаблене, потім він увесь напружився, зціпив зуби. Джуел зависає над ним, щелепи аж побіліли.

— Що ти сказав? — питає білий.

— Послухайте,— кажу я.— Він нічого такого не мав на думці, пане. Джуеле,— кажу я.

Коли я доторкаюсь до нього, він замахується на білого. Я хапаю його за руку, ми борюкаємось. Джуел ні разу й не глянув на мене. Він пробує випручати руку. Раптом я бачу — в руці у білого розкритий ніж.

— Не треба, пане! — кажу я.— Я ж його тримаю, пане. Джуеле!

— Думає, що як він бісів городянин...— каже Джуел захекано, борсаючись зі мною.— Сучий син.

Білий зрухнувся. Він насуває ближче, стежить за Джуелом, ножака в руці.

— Ніхто не сміє так мене обзивати,— каже він.

Тато зліз із підводи. Дьюї Делл теж тримає Джуела, підштовхує до тата. Я пускаю його і обертаюсь до незнайомця.

— Стривайте,— кажу я.— Він нічого лихого не мав на думці. Він хворий, вчора ввечері опікся на пожежі, він не при собі.

— Пожежа чи ні, а я нікому не дозволю так мене обзивати,— каже незнайомець.

— Йому причулося, наче ви щось до нього сказали,— кажу я.

— Нічого я йому не казав. Я його вперше в житті бачу.