Розділ «В свою останню годину»

Тато зупиняється посеред дороги, і ми дивимось, як Дьюї Делл злазить з підводи, прихопивши й згорток. На нас вона не оглядається.

— Навіщо пироги з собою береш? — питаю я.— Ніде вони тут не дінуться.

Вона спускає ноги, а на нас і не гляне.

— Відки їй знати, куди, там іти, якщо дотерпить до міста? — каже Вардаман.— Куди б ти пішла в місті, Дьюї Делл?

Прихопивши згорток, вона зникає поміж дерев та кущів.

— Тільки не барись,— каже тато.— Нам нема коли.— Вона не відповідає. У заростях затихло.— Треба було зробити, як радили Армстід і Джілспай,— сповістити в місто, аби викопали могилу й усе приготували,— каже він.

— То чого ж ти не сповістив? — питаю я. — Міг би й подзвонити.

— А навіщо? — питає Джуел.— Хіба це такий у біса великий клопіт — яму викопати?

На пагорб виїжджає машина. Вона дає сигнал і сповільнює швидкість. Потім повільно об'їжджає узбіччям дороги, правими колесами заривається в канаву, але вибирається і їде далі. Вардаман стежить за нею, поки вона не зникає вдалечині.

— Ще довго, Дарле? — питає він.

— Уже ні,— відказую я.

— Треба було це зробити,— каже тато.— Тільки я не хочу від когось бути залежним, хіба що то її кревні.

— Та який це у біса великий клопіт — ту паршиву яму викопати! — каже Джуел.

— Не говори так непоштиво про її могилу,— каже тато.— Поняття ви не маєте, що це таке. Ви ніколи її по-щирому не любили, аніхто з вас.

Джуел не відповідає. Він сидить, трохи цупко випростаний, вигинаючи спину, щоб не доторкатися сорочки. Побагровіле підборіддя випнуте.

Повертається Дьюї Делл. Ми бачимо, як вона з'являється з-за кущів, згорток усе так само в руках, вилазить на підводу. Тепер на ній недільна сукня, намисто, туфлі й панчохи.

— А я ж наче велів тобі цю одежу вдома залишити,— каже тато.

Вона не відповідає і не дивиться на нас. Просто кладе на підводу згорток і сідає сама. Ми рушаємо.

— Скільки ще пагорбів, Дарле? — питає Вардаман.

— Тільки один,— кажу я.— Наступний буде вже перед самим містом.