Розділ «В свою останню годину»

По ньому переливалося місячне світло. На ній воно лежало непорушно, а Дарла просто посмугувало.

— Не треба плакати,— сказав я.— Джуел її витяг. Не треба, Дарле.

Клуня й досі червоніє. Спершу вона була ще червоніша. Потім полум'я завихрилось угору, а зірки відступилися вбік, але не попадали. Мені від цього серце заболіло, як ото думаючи про поїзд.

Коли я пішов пошукати, де вони ночують, я щось побачив, але Дьюї Делл не веліла нікому про це говорити.

Дарл

Починають з'являтися вивіски: аптека, одяг, патентовані ліки, гаражі й кав'ярні; миль на дороговказах раз у раз стає все менше: «З мл», «2 мл». На вершині пагорба ми знову сідаємо на підводу й бачимо, як низько й пласко стелеться дим у безвітряний день, наче зовсім непорушний.

— Це вже приїхали, Дарле? — питає Вардаман.— Це Джефферсон?

Він теж схуд, на його виснаженому обличчі, як і у нас, напруженість й задума.

— Еге ж,— відказую я.

Він підводить голову й дивиться в небо. Вони зависають там, у височині, дедалі вужчими колами, як той дим, маючи якусь подобу форми й мети, хоч ніщо не вказує на рух вперед, чи то назад. Ми знов сідаємо на підводу, де на труні лежить Кеш, біля його ніг скалки цементу. Знесилені мули з рипом і дзвякотом спускаються з пагорба.

— До лікаря його треба,— каже тато.— Мабуть, таки доведеться.

Джуелова сорочка на спині, там, де вона доторкається до тіла, у чорних масних плямах. Життя ж виникло у долинах. А на пагорби його піднесли вічні страхи, вічні пристрасті, вічні розпуки. Ось через що треба пішки сходити на пагорб — щоб звідти можна було з'їхати донизу.

Дьюї Делл сидить на передку, на колінах у неї газетний згорток. Біля підніжжя пагорба, де обабіч дороги близько підступають дерева, вона починає поглядати то в один бік, то в другий. Нарешті вона каже:

— Мені треба злізти.

Тато дивиться на неї, на його знеможеному виду вираз незмивної похмурої досади. Він не зупиняє мулів.

— А це чого?

— У кущі мені треба,— каже Дьюї Делл.

Він не зупиняє мулів.

— Не можеш почекати, поки приїдемо до міста? Ще якась миля, не більше.

— Зупини,— каже Дьюї Делл.— Мені в кущі треба.