Розділ «В свою останню годину»

— Останнє стійло, ззаду! — кричить Мак.

Корова стежить, як ми входимо. Вона забилася в куток, голову схилила, все ще жує, хоч і поспіхом. Але з місця ані руш. Джуел вижидає, дивлячись угору, і раптом ми бачимо, як усе піддашшя наче зникає. Воно стає суцільним полум'ям, дощ дрібних іскор шугає вниз. Джуел оглядається. Ззаду, під коритом, триніжка, щоб доїти. Він хапає й бехає нею у задню стіну. Вибиває одну дошку, другу, третю, уламки ми розкидаємо. Поки триває вовтузня у виломі, на нас щось навалюється ззаду. Це корова, одним свистячим видихом вона проривається межи нами в отвір, вискакує в осяяне спалахами подвір'я, хвіст її задертий вгору й рівний, мов швабра, прикріплена до хребта.

Джуел вертається в клуню.

— Гей,— гукаю я,— Джуеле! — Я хапаю його, він струшує мою руку.— Дурню,— кажу я,— хіба не бачиш, що тудою не вийдеш? — Прохід виглядає так, як промінь прожектора під дощем.— Ходім,— кажу я,— осюди.

Коли ми вилізли крізь отвір, він шарпнувся бігти.

— Джуеле! — гукаю я, здоганяючи.

Він кидається навколо клуні. Поки я надбіг, він уже біля другого її боку, на тлі яскравого полум'я це фігурка, вирізана з бляхи. Тато й Джілспай із сином трохи поодаль, дивляться на клуню, всю рожеву проти навколишньої темряви, бо ж місяць на часину сховався.

— Схопіть його! — гукаю я.— Зупиніть!

Коли я добігаю до дверей, він борюкається з Джілспаєм. Один як скіпка, у самій білизні, другий зовсім голяка. Вони наче зійшли з грецького фризу, виокремлені з реальності червоним блиском. Перш ніж я наспів, Джуел відштовхнув Джілспая на землю, крутнувся й вскочив у клуню.

Вогонь тепер гуготить цілком мирно, як от річка шумить. Пройма дверей на очах у нас тане, ми дивимось через неї, як Джуел, пригнувшись, підбігає до заднього кінця труни й нахиляється над нею. На мить він оглядається на нас крізь зливу пломенистого сіна, подібну до штори з вогненних намистин, і я вгадую, що губи його промовляють моє ім'я.

— Джуеле! — гукає Дьюї Делл.— Джуеле!

Тепер мені здається, що я вже хвилин п'ять чую, як її голос набирає сили, як вона задихається й пробує випручатись, а тато з Маком тримають її, і вона все кричить:

— Джуеле! Джуеле!

Але він на нас більше не дивиться. Плечі його напружуються, коли він береться за труну, підіймає один кінець її і спускає з кобилиці. Труна затуляє його собою, сама неймовірно довга,— мені аж не віриться, що Едді Бандрен потребувала стільки місця, щоб укластися. Ще хвильку труна стоїть сторч, а іскри шугають по ній гамузом, немов їх викрешує сам доторк до труни. Потім вона хилиться вперед, дедалі швидше, і полишає Джуела беззахисним перед дощем іскор, яких щораз більше сиплеться на нього, аж він опиняється в тоненькому вогняному ореолі. Не зупиняючись, труна перевертається і знов стає дуба, застигає так, тоді поволі проривається крізь запону вогню. Цього разу Джуел верхи на ній, він припав до труни, поки вона не бебехає на землю, кидаючи Джуела вперед, у повітря. Тоді Мак підскакує туди, звідки чути дух підгорілого м'яса, і ляскає по малинових в обводі дірках, що мов квіти розцяцьковують Джуелову сорочку.

Вардаман

Коли я пішов пошукати, де вони ночують, я щось побачив. Усі казали:

— Де Дарл? Куди подівся Дарл?

Її віднесли назад під яблуню.

Клуня ще червоніла, але це вже була не клуня. Стіни осіли, і тільки червінь вихрясто здіймалася вгору. Вся клуня вихристими розжареними клаптиками пішла в небо, до зірок, аж самі зірки мусили розступитися.

А Кеш тоді ще не спав. Він крутив головою з боку на бік, обличчя його зросив піт.