Розділ «В свою останню годину»

Вони обходять будинок і до яблуні.

— Я чую від неї запах,— кажу я.— Ти теж?

— Цить,— каже Дьюї Делл.— Це вітер перемінився. Спи.

А я таки хочу дізнатися, де вони ночують. Четверо з'являються з-за будинку, йдуть через двір, освітлені місяцем, вона у них на плечах. Вони несуть її до клуні, місяць рівно й спокійно світить на неї. Потім вони повертаються і йдуть назад до будинку. Поки вони йшли в місячному світлі, ноги того Джілспайового хлопця були пелехаті. А потім я почекав і озвався: «Дьюї Делл», і ще почекав і тоді пішов дізнаватися, де вони ночують, і побачив щось, про що Дьюї Делл нікому не веліла говорити.

Дарл

Він так наче з темряви зродився проти темних дверей, тільки-но спалахнуло — худий, мов верховий кінь, у самій нічній сорочці. Він зіскакує на землю, на обличчі вираз лютої невіри. Мене він побачив, навіть не обернувши голови й не повівши очима, в яких відблискував той спалах, як два маленьких смолоскипи.

— Ходім,— каже він, зіскакуючи вниз схилом, що веде до клуні.

За хвильку він уже біжить, сріблястий під місячним світлом, потім вистрибує з нього, як пласка бляшана фігурка на тлі раптового й безгучного вибуху, коли вся покрівля клуні схоплюється вогнем, наче там повно пороху. Виразно проступає передня стіна, стіжкуватий фасад з прямокутним дверним отвором, в якому видніє на кобилиці приземкуватий обрис труни, схожої на кубістичного жука. Позад мене з хати вибігають тато, Джілспай, його син Мак, Дьюї Делл і Вардаман.

Він зупиняється перед труною, Нахиляється, дивиться на мене, обличчя розлючене. Угорі розкотисто гоготить полум'я, на нас тягне прохолодою, вітерець ще зовсім не гарячий, і жменя полови раптом знімається й вихором летить вподовж стійла, де кричить кінь.

— Швидко,— гукаю я,— коні!

Він ще хвильку втуплений у мене, потім дивиться на покрівлю і враз кидається до стійла, звідки чути коня. Кінь шарпається й копає, удари копит вриваються в тріскотіння вогню — це наче довжелезний поїзд гуркоче нескінченною естакадою. Повз мене пробігають батько й син Джілспаї, нічні сорочки у них до колін, вони верещать, голоси їхні тонкі й високі, вигуки безглузді й заразом такі дикі й скорботні: «...корова... стійло...» Нічна сорочка Джілспая випинається перед ним у протязі, роздимається круг волохатих стегон.

Двері до стійла захряпнулися. Джуел гепає в них задом, вони відчиняються, він вибігає пригнувшись, кожен м'яз під одежею напружений, він тягне коня за голову. Кінь у цьому жахтінні дико поводить очима, що тихо й миготливо горять опаловим вогнем; м'язи його пружно ходять, коли він закидає голову, відриваючи Джуела від землі. Той усе тягне коня, повільно й моторошно, потім знов люто бликає на мене через плече. Клуня вже в них позаду, кінь і далі пручається й рветься назад до дверей, аж це повз мене пробігає Джілспай-батько зовсім голий, його нічна сорочка напнута мулові на голову, він лупить очамрілого коня, щоб той швидше відступив за двері.

Бігом повертається Джуел, знов зиркає всередину на труну. Але не спиняється.

— Де корова? — вигукує він на бігу.

Я кидаюся за ним. У стійлі Мак вовтузиться з другим мулом. Коли голова мула обертається до полум'я, я бачу, що й він дико поводить очима, тільки не шарпається. Він просто стоїть, через плече стежить за Маком, і б'є задніми ногами, коли той пробує підступити. Мак озирається до нас, очі його й рот — три округлі дірки на обличчі, ластовиння на ньому, як горох на тарілці. Голос у нього тоненький, писклявий, лункий.

— Я не подужаю...

Слова з його уст наче несуться кудись геть далеко, звідки повертаються до нас, зовсім вичерпані відстанню. Поруч прослизає Джуел, мул крутанувся й хвицяє копитом, але Джуел уже в нього біля голови. Я нахиляюсь Макові до вуха:

— Сорочку. На голову.

Мак вилупився на мене. Тоді зриває нічну сорочку, накидає на голову мула, і той зразу впокорюється. Джуел верещить до Мака:

— Корова? Де корова?