Розділ «В свою останню годину»

— Спробуй трохи заснути,— кажемо ми.

— Мені добре,— каже Кеш.— Дякую вам.

А я щось побачив, а що — Дьюї Делл не веліла нікому говорити. Це не тата стосується, і не Кеша, і не Джуела, і не Дьюї Делл, і не мене.

Ми з Дьюї Делл спатимемо на сіннику. Це на задньому ганку, ним звідти видно клуню, місяць освітлює половину сінника, і ми будемо до половини на білому, а від половини на чорному, світло місяця падатиме нам на ноги. А потім я піду подивитись, де вони ночують, коли ми у клуні. Сьогодні ми не в клуні, але клуню мені видно, тож я хочу побачити, де вони ночують.

Ми лежимо на сіннику, ноги наші в місячному світлі.

— Диви,— кажу я,— у мене ноги чорні. І в тебе теж.

— Спи,— каже Дьюї Делл.

Джефферсон так далеко.

— Дьюї Делл.

— Що?

— Тепер же не різдво, то звідки він там буде?

Він ходить раз у раз по колу, рейки зблискують. Рейки зблискують круг за кругом.

— Що там буде?

— Той поїзд. У вітрині.

— Та спи вже. Завтра побачиш, чи він там є.

Може, Санта Клаус не знатиме, що вони міські хлопчаки.

— Дьюї Делл.

— Та спи вже. Він не дозволить, щоб котрийсь міський хлопчик його забрав.

Він у вітрині був, червоний, на рейках, і рейки зблискували коло за колом. Мені аж серце тьохнуло. А потім показалися тато, Джуел, Дарл і хлопець містера Джілспая. Ноги того хлопця видніли з-під нічної сорочки. Коли він входить у місячний промінь, ноги його пухнасті. Вони йдуть довкола будинку до яблуні.

— Чого їм треба, Дьюї Делл?