Розділ «В свою останню годину»

Вона під яблунею, а ми з Дарлом ідемо в місячному світлі, і кішка сканує й біжить, і ми чуємо, як вона щось мимрить там усередині.

— Чуєш? — питає Дарл,— Вухо приклади.

Я приклав вухо й почув її. Тільки не дотямив, що вона каже.

— Що вона каже, Дарле? — питаю я.— І з ким вона розмовляє?

— Вона з богом розмовляє,— відказує Дарл.— Просить, щоб допоміг їй.

— А чого вона від нього хоче? — питаю я.

— Хоче, щоб він сховав її від людського зору,— відказує Дарл.

— Чому вона хоче, щоб він сховав її від людського зору, Дарле?

— Бо тоді вона лежатиме у спокої,— каже Дарл.

— А чому вона хоче лежати у спокої, Дарле?

— Слухай,— каже Дарл. Ми чуємо її. Ми чуємо, як вона повертається набік.— Слухай,— каже Дарл.

— Вона повернулася,— кажу я.— Вона на мене дивиться крізь дошки.

— Авжеж,— погоджується Дарл.

— Як вона може бачити крізь дошки, Дарле?

— Ходім,— каже Дарл.— Ми не повинні її тривожити. Ходім.

— Вона сюди не може бачити, бо дірки згори;— кажу я.— Як же вона бачить, Дарле?

— Ходім заглянемо до Кеша,— каже Дарл.

І я щось побачив, а що — Дьюї Делл не веліла нікому говорити.

Кешеві нога болить. Сьогодні надвечір ми закріпили йому ногу, а вона знов у нього болить, і він мусить лежати. Ми обливаємо ту ногу водою, тоді йому легшає.

— Мені добре,— каже Кеш — Дякую вам.