Розділ «В свою останню годину»

— Краще його не знімати,— каже тато.— Тут і зробимо.

— Хочеш, щоб ми тебе зняли, Кеше? — питаю я.

— Хіба ми завтра не доберемося до Джефферсона? — каже він. У його погляді до нас запитання, зосередженість і смуток.— Я можу витерпіти.

— Тобі ж полегшає,— каже тато.— Вони тоді не тертимуться так.

— Я витерплю,— каже Кеш.— Це тільки зайва затримка.

— Але ми вже купили цементу,— каже тато.

— Я міг би витерпіти,— каже Кеш.— Таж тільки один день. Нема про що й говорити.— Він дивиться на нас, на схудлому й посірілому обличчі виступають самі очі, такі запитливі.— Пронесе й так,— каже він.

— Але ми його вже купили,— заперечує тато.

Я розбовтую цемент у бляшанці, закручуючи мляву воду в густі зеленаві завитки. Підношу бляшанку до підводи, щоб Кешеві було видко. Він лежить горілиць, на тлі неба його тонкий обрис, аскетичний і задумливий.

— Так буде добре? — питаю я.

— Не додавай багато води, воно не візьме,— каже він.

— Хіба це забагато?

— Може, трохи піску досип,— каже він.— Таж тільки один день. Мені зовсім не болить.

Вардаман вертається туди, де ми проїхали через потічок, і приносить піску. Потім повільно висипає його у ту густу бовтянку в бляшанці. Я знову підходжу до підводи.

— Тепер добре?

— Та вже,— каже Кеш.— Але я потерпів би. Вона мені не болить.

Ми знімаємо пов'язку й неквапливо заливаємо ногу цементом.

— Дивіться, щоб труни не забризкало,— каже Кеш.

— Авжеж,— кажу я.

Дьюї Делл відриває клаптик від свого газетного згортку й витирає розчин, що капає на труну з Кешевої ноги.