Розділ «В свою останню годину»

Тепер їх дев'ятеро, описують малі довгасті чорні кола.

Коли ми під'їжджаємо до підніжжя пагорба, тато зупиняє коней, і Дарл, Дьюї Делл і я злазимо. Кеш не може йти, бо він зламав ногу.

— Ну, гайда! — каже тато на мулів.

Вони натужуються, підвода скрипить. Дарл, Дьюї Делл і я йдемо за підводою під гору. На вершині пагорба тато знову зупиняє підводу, і ми сідаємо.

Тепер їх десятеро, описують на небі малі довгасті чорні кола.

Мозлі

Ненароком я підвів погляд і побачив, як вона заглядає у вітрину. Вона стояла віддалік від скла, ні на що, власне, не дивлячись, а просто повернувши в цей бік голову і втупившись у мене відсутнім поглядом, немов якогось знаку дожидала. Коли я знову глянув, вона вже підходила до дверей.

На порозі вона так наче загаялась, як то з ними буває, але зрештою ввійшла. На голові, на самому тім'ї, в неї був солом'яний капелюшок з цупкими крисами, у руках газетний згорток; я подумав, що у неї з чверть долара, ну щонайбільше — долар, і що вона постоїть часину і потім, можливо, купить дешевого гребінця чи пляшечку туалетної води, що для негрів, тож я її якийсь час не займав, мені тільки впало в око, що вона гарненька, хоч понура й вугласта, і що у своїй клітчастій сукенці й без косметики вона краще виглядає, аніж буде після того, коли врешті наважиться купити, що там надумала. Чи то хоча б скаже, чого потребує. Я знав, що вона вже наважилася ще до того, як увійшла. Але не слід їх квапити. Тож я й далі робив своє, подумавши, що нехай Алберт її обслужить, коли вернеться від крана з водою[1], аж це він підходить до мене.

— Ця жінка,— сказав він.— Краще ви самі поцікавтесь, чого вона хоче.

— А що їй треба? — спитав я.

— Не знаю. З неї нічого не витягнеш. Краще самі обслужіть її.

Отож я зайшов за прилавок. Я побачив, що вона боса і стоїть собі спокійнісінько — очевидно, не первина їй. Вона пильно подивилась на мене, притискаючи згорток; очі у неї такі чорні, як мені ще ніколи не траплялося бачити,— нетутешня, це ясно. Не пригадую, щоб я її раніш у Моттсоні бачив.

— Я вас слухаю,— кажу до неї.

Вона все мовчить. Втупилась на мене, незмигно так. Потім оглянулася на людей біля води. Потім перевела погляд далі, у глибину аптеки.

— Вас цікавить що-небудь з туалету? — спитав я.— Чи вам ліки треба?

— Отож саме,— сказала вона.

І знову з осторогою оглянулася на людей. Я подумав, що мати чи хтось там послав її по яку-небудь жіночу мазанину, а вона соромиться попросити. Я розумів, що якби вона сама до цього вдавалася, колір обличчя був би гірший, вже не кажучи про те, що в її віці ранувато ще на цьому знатись. Просто ганьба, як вони себе калічать! Але ж мусиш мати це у продажу, інакше прогориш.

— Ага,— сказав я.— Ви що хотіли б? У нас є...

Вона знову на мене подивилась, немов просячи змовкнути, і знову втупилася в глибину аптеки.

— Може, краще там,— сказала вона.