Розділ «В свою останню годину»

— Добре,— погодився я. Треба їм трохи попускати, так воно швидше. Я пішов за нею в задню кімнату. Вона поклала руку на дверцята.— Там далі нічого немає, там ми ліки готуємо,— сказав я.— Отже, що ви потребуєте? — Вона завмерла й подивилась на мене. Немовби запону з обличчя скинула, отакі були очі. І в тих очах і німа надія, і гірке бажання розчаруватись — усе разом. Але в неї були якісь прикрощі, це вже безперечно.— Що з вами сталося? — спитав я.— Кажіть, що вам треба. Мені дуже ніколи.

Я не хотів її підганяти, але ж у нас тут з часом не так вільно, як там у них.

— Це по-жіночому,— сказала вона.

— Ага,— сказав я.— І це все? — Мені подумалось, що, може, вона молодша, ніж здається, і злякалася певних симптомів, чи, може, не ввійшло у неї в норму, як то буває у молоденьких жінок.— Де ваша мама?— спитав я.— Хіба у вас немає мами?

— Вона там, на підводі,— сказала вона.

— То чому б вам з нею не порадитися, перше ніж брати якісь ліки? — спитав я.— Будь-яка жінка підказала б вам.— Вона подивилась на мене, а я на неї і спитав: — Скільки вам років?

— Сімнадцять,— відповіла вона.

— Ага,— сказав я.— Мені здалося, можливо, ви...— Вона пильно дивилась на мене. Але то в них усіх в очах буває такий вираз, ніби вік тут ні до чого, ніби вони зроду все на світі знають.— У вас як, регулярно чи нерегулярно це буває?

Вона одвела погляд, але не рухнулася.

— Так,— сказала вона.— Мабуть, що так. Так.

— Тобто як? — не зрозумів я.— Ви не знаєте? — Це злочин і ганьба, але ж вони врешті-решт у когось таки купують! Вона стояла, не дивлячись на мене.— Вам треба, щоб воно припинилося? — спитав я.— У цьому справа?

— Ні,— сказала вона.— Не в цьому. Воно вже припинилося.

— Ну, тоді...— Голова її була ледь нахилена, як то завжди у них, коли вони з чоловіками ведуться,— що й не збагнеш, куди за мить блискавка вдарить.— Ви незаміжня? — спитав я.

— Ні.

— А-а,— сказав я.— І скільки минуло відтоді, як воно у вас припинилося? Місяців з п'ять?

— Тільки два,— сказала вона.

— Що ж, у мене нема нічого такого, що ви могли б для цієї мети придбати,— сказав я.— Хіба що соску. І я вам раджу її купити, вернутись додому й сказати татові, якщо ви його маєте,— нехай примусить декого заплатити за вашу шлюбну ліцензію. Більше нічого вам не потрібно?

Але вона все стояла, не дивлячись на мене.

— У мене є гроші, я заплачу,— сказала вона.

— Це ваші власні чи він сам здогадався вам дати?