Розділ «В свою останню годину»

— Він мені дав. Десять доларів. Він сказав, що цього вистачить.

— У моїй аптеці на це не вистачить ні тисячі доларів, ні десяти центів,— сказав я.— Послухайте моєї ради: їдьте додому і признайтесь своєму татові чи братам, якщо вони у вас є, або першому-ліпшому чоловікові, якого зустрінете дорогою.

Але вона не рухалась.

— Лейф сказав, що я зможу це дістати в аптеці. Він сказав, щоб я пообіцяла, що ні він, ні я ніколи нікому не викажемо, що ви нам продали.

— А я хочу, щоб ваш дорогенький Лейф сам по це прийшов, ось чого я хочу. Тоді моя думка про нього, можливо, трохи зміниться на краще. А ви можете вертатися додому й передати йому, що я сказав,— якщо тільки він зараз не на півдорозі до Техасу, в чому я не маю сумніву. Я — шанований аптекар, я тримаю аптеку й виховав родину і був членом парафії в цьому місті п'ятдесят шість років. Я б і сам вашим рідним розповів, якби знав, хто вони.

Тепер вона дивилась на мене, в очах був той самий відсутній погляд, що й тоді, коли я вперше побачив її через вітрину.

— Я ж не знала,— сказала вона.— Він мені казав, що я зможу дістати що-небудь таке в аптеці. Він казав, що, може, мені не схочуть продати, але якщо я матиму десять доларів і пообіцяю, що ніколи нікому не викажу...

— Він не цю аптеку мав на увазі,— сказав я.— А якщо цю і якщо називав моє ім'я, нехай доведе. А ні, то я заявлю на нього в суд і він відповість, як того закон вимагає, можете так йому й переказати.

— Можливо, в іншій аптеці продадуть,— сказала вона.

— Мене це не стосується. Щодо мене, то...— Цю мить я глянув на неї. Тяжкувато їм живеться — інколи хлопець... Якщо взагалі можна чимось виправдати гріх, хоч я вважаю, що таки не можна. Та й те сказати, що життя ж і не повинно бути легким, бо тоді люди забудуть про чесноти й перестануть помирати.— Послухайте,— сказав я.— Викиньте все це з голови. Все, що ви маєте, це від бога, навіть коли він дияволом скористувався для цієї мети, тож нехай бог сам і позбавить вас цього, коли така буде його воля. Верніться до свого Лейфа з цими десятьма доларами й вийдіть за нього заміж.

— Лейф сказав, я зможу що-небудь дістати в аптеці,— повторила вона.

— То йдіть собі й діставайте,— сказав я.— Тут ви цього не дістанете.

Вона вийшла з тим своїм згорткам, ледь човгаючи ногами по підлозі. На порозі вона знову загаялася. Крізь вітрину я бачив, як вона подалася вулицею.

Решту я знаю зі слів Алберта. Він розповів, що підвода зупинилась перед Грамметовою крамницею залізних виробів, а дами з'юрмились там і сям на вулиці, прикладаючи хусточки до носів, тоді як дядьки й хлопчиська, в кого носи загартованіші, поставали навколо підводи й слухали, як поліцейський торгується з незнайомцем. То був високий кощавий чолов'яга, він сидів на підводі й твердив, що вулиця — громадське місце і що він має на неї такі самі права, як і будь-хто інший, а поліцейський наказував йому проїжджати, людям це неможливо витримати. Трупові було вже вісім днів, казав Алберт. Вони приїхали з якогось закутку в Йокнапатофській окрузі і волочать цього трупа до Джефферсона. Досі він уже, певне, перетворився на шматок перегнилого сиру серед мурашника, а ця їхня фіра, казав Алберт, ось-ось могла розвалитися — ще до того, як вони з міста виїдуть, чого й побоювалися люди,— ця підвода, на якій стояла саморобна домовина, а на постеленій поверх неї ковдрі лежав молодик з поламаною ногою, а батько й малий хлопчак сиділи на передку, і оце їх поліцейський силкувався спровадити з міста.

— Таж вулиця громадська,— каже той їхній старий.— І ми можемо тут зупинитися, щоб купити дещо, як усі інші люди. Гроші у нас є, ми заплатимо, закон не забороняє витрачати гроші, де хто хоче.

Вони зупинилися купити трохи цементу. Другий його син був у Грамметовій крамниці й умовляв хазяїна розпакувати мішок і продати цементу на десять центів. Граммет кінець кінцем погодився, аби лиш його здихатись. Вони хотіли тим цементом якось зафіксувати молодикові поламану ногу.

— Та ви ж його в могилу зведете,— сказав поліцейський.— Через вас він без ноги зостанеться. Краще відвезіть його до лікаря, а небіжчика якомога швидше поховайте. Вас же можна посадити в тюрму за те, що ви створюєте загрозу для здоров'я людей!

— Ми робимо все що можемо,— відповів той старий. І став розсупонювати довжелезну історію, як вони мусили чекати, поки вернеться підвода, і як змило моста, і як вони добиралися вісім миль до іншого мосту, але той так само знесло, тож вони вернулися назад і перебиралися вбрід, а мули потопились, і як вони дістали інших мулів і тоді виявили, що дорогу розмило, і довелося їм пробиратися через Моттсон, аж нарешті повернувся хлопець з цементом і звелів йому замовкнути.

За хвилину ми поїдемо,— сказав він поліцейському.

— Ми нікому не хочемо заважати,— додав батько.