Розділ «В свою останню годину»

— Та коли хочеш,— каже Кеш.

І Дьюї Делл ноги не зламала, і я теж. Кеш — мій брат.

Ми зупиняємось. Коли Дарл послаблює мотузку, Кеша знову кидає в піт. Він стискує зуби.

— Боляче? — питає Дарл.

— Ні, краще вже, як було,— стогне Кеш.

Дарл затягує мотузку по-старому. Кеш стискує зуби.

— Боляче? — питає він.

— Та нічого,— каже Кеш.

— Хочеш, щоб тато їхав повільніше? — питає Дарл.

— Ні,— каже Кеш.— Часу нема. Нічого, мені не болить.

— У Моттсоні таки дістанемо ліки,— каже тато — Доведеться.

— Скажи йому, нехай рушає,— каже Кеш.

Ми рушаємо. Дьюї Делл нахиляється й витирає Кешеві лице. Кеш — мій брат. Але Джуелова мама — коняка. Моя мама — рибина. Дарл каже, що коли ми знов доїдемо до річки, я зможу її побачити, а Дьюї Делл сказала: вона в труні, як вона могла звідти вибратись? Вона вибралась у воду крізь дірки, що я просвердлив, сказав я, і коли ми знов доїдемо до річки, я її побачу. Моя мама не в труні. Моя мама так не тхне. Моя мама — рибина.

— Ну й вигляд матимуть ці пироги, поки доберемося до Джефферсона,— каже Дарл.

Дьюї Делл не оглядається.

— Спробуй, може, продаси їх у Моттсоні,— каже Дарл.

— А коли ми до Моттсона приїдемо, Дарле? — питаю я.

— Завтра,— каже Дарл.— Якщо ці мули на потрух не розсипляться. Сноупс, певне, тирсою їх годував.

— Навіщо їх тирсою годувати, Дарле? — питаю я.

— Дивись,— каже Дарл.— Бачиш?