Розділ «В свою останню годину»

Він дивиться вгору. Ми бачимо, як вони описують малі чорні довгасті кола, самі непорушні.

— Учора було їх тільки четверо,— кажу я.

Тепер на клуні сиділо більш як четверо.

— Знаєш, що я зробив би, коли б він знову спробував сісти на підводу? — питаю я.

— І що ж ти зробив би? — питає Дарл.

— Не дав би на неї сісти,— кажу я.— І на Кеша теж.

Кеш хворий. Він лежить хворий на труні. Але моя мама — рибина.

— У Моттсоні треба буде дістати ліки,— каже тато.— Доведеться-таки.

— Як тобі зараз, Кеше? — питає Дарл.

— Та нічого, не болить,— відказує Кеш.

— Хочеш, ми підмостимо вище? — питає Дарл.

Кеш зламав ногу. Він обидві ноги зламав. Тепер він лежить на труні, скручена ковдра в узголів'ї, а під коліна підсунуто поліняку.

— Мабуть, таки треба було залишити його в Армстіда,— каже тато.

Я ноги не зламав, і тато ні, і Дарл, а Кеш каже:

— Це просто через те, що трусить. Від цієї трясовині воно натирається. А так не болить.

Джуел поїхав. Він на своєму коні ввечері поїхав.

— Це тому, що вона ж не хотіла, щоб ми були від когось залежні,— каже тато.— Бог свідок, я роблю все, що тільки в людській силі.

Чи це тому, що Джуелова мама — коняка, Дарле? — питаю я.

— Може, трішки мотузки поправити? — питає Дарл.

Ось чому Джуел і я залишилися в повітці, коли вона була на підводі, адже коні живуть у стайні, а я мусив весь час відганяти канюка від неї.