Розділ «В свою останню годину»

— Та ради бога,— заперечив я.— Тут вам буде добре. І безпечно. А тепер вернімся краще та повечеряймо.

— Дякуємо,— сказав Енс.— У нас ще трохи лишилося в кошику. Нам вистачить.

— Звідки це у вас? — спитав я.

— З дому.

— Та воно ж досі зіпсувалося,— сказав я.— Ходімте поїсте гаряченького.

Але вони так і не погодились.

— Думаю, ми обійдемося,— сказав Енс.

Тоді я пішов додому, попоїв, приніс їм у кошику і знову став кликати до себе.

— Дякуємо,— сказав він.— Гадаю, ми обійдемося.

Так я їх і покинув, коли вони посідали навпочіпки круг невеликого багаття, чекаючи бозна-чого.

Я знов подався додому. І все вони мені з думки не сходили, і той хлопець, що так шалено помчав конем. Більше їм його й не бачити. Чорти б його батькові, але я й не став би дорікати йому. Не за те, що він не схотів віддати свого коня, а за те, що вирвався від такого триклятого бевзя, як Енс.

Десь отак я тоді думав, Але ж чорти б його батькові, який не триклятий цей Енс, а чимось же він спонукає людей допомагати йому — навіть коли знаєш, що за хвильку сам же й картатимеш себе за цю дурість. Бо от не минуло й години після снідання, це вже другого ранку, як приїхав Юстас Грімм, наймит Сноупсів, з двійком мулів і питає, де Енс.

— Вони ж з Енсом наче не зійшлися,— сказав я.

— Звісно,— сказав Юстас.— Вся затримка була за конем. Я так і сказав хазяїнові, він віддає цих мулів за п'ятдесят доларів, бо якби його дядько Флем утримав цих техаських коненят, яких мав, то Енс би ніколи...

— За конем? — перепитав я.— Енсів син забрав цього коня й рвонув учора ввечері, він уже напівдороги до Техасу, і Енс...

— Я й не знаю, хто його привів,— сказав Юстас.— Нікого я не бачив. Просто знайшов коня в стайні оце вранці, коли прийшов нагодувати худобу, і сказав хазяїнові, і він звелів пригнати сюди мулів.

Ну, але тепер цього хлопця вони й у живі очі не побачать, це вже безперечно. Хіба, може, на різдво листівка від нього з Техасу прийде. І якби не зробив цього Джуел, то зробив би я — це вже я йому завдячую. Чорти б його батькові, якщо Енс не вміє мани напускати на людей! Чорти б його батькові, якщо він не справжній проноза!

Вардаман

Тепер їх семеро, ходять малими чорними колами.

— Дивися, Дарле,— кажу я.— Бачиш?