Розділ «В свою останню годину»

Вернон спльовує у пилюгу. До ранку, проте, буде дощ.

— Вона ж сподівається на підводу,— каже тато.— Вона схоче відразу й рушити. Я її знаю. І я обіцяв їй, що запряг буде напоготові, вона на це розраховує.

— Але три долари нам таки не завадять,— кажу я.

Він дивиться через поле, потираючи руки об коліна. Відтоді як у нього не стало зубів, він раз по раз втягує губи, коли жує тютюн. Через щетину підборіддя його виглядає, як у старих собак.

— Швидше вже вирішуй, щоб ми встигли завидна доїхати й завантажитись,— кажу я.

— Мама зовсім не така хвора,— каже Джуел.— Заткнися ти, Дарле.

— А й справді,— каже Вернон.— Сьогодні вона вперше за цей тиждень схожа на саму себе. Поки ви з Джуелом вернетесь, вона вже й на ноги встане.

— Вам це видніше,— каже Джуел.— Щось ви надто часто заглядаєте сюди та придивляєтесь. І ви, і ваша родина.

Вернон підводить на нього погляд. Очі у Джуела, мов бліді деревинки на побагровілому обличчі. Він на голову вищий від кожного з нас, завше такий був. Я їм так і казав, що через це мама й лупцювала його, і ще більше цяцькалася з ним. Бо його найбільше й видно було по всій хаті. Через це вона й назвала його Джуелом, скарбом своїм, так я й сказав їм.

— Заткнися, Джуеле,— каже тато, але так, наче й не дуже дослухається. І все так само дивиться через поле, потираючи коліна.

— Ти міг би позичити Вернонових мулів, а ми б тебе наздогнали,— кажу я.— Це якщо вона не дочекається нас.

— Та заткни своє чортове балакало,— каже Джуел.

— Вона захоче поїхати нашими мулами,— каже тато і знову потирає коліна.— Страшенно це все мені не подобається...

— Лежати тут і дивитись, як Кеш стругає цю чортову...— каже Джуел. Каже це гостро, запекло, але не договорює. Немов хлопчисько, що хизується в темряві своєю хоробрістю і раптом замовкає, нажаханий власним криком.

— Така її воля, і вона хоче, щоб на нашій підводі,— каже тато.— Їй легше спочиватиметься, знаючи, що цю штуку зроблено як слід і саме для неї. Вона завжди любила, щоб усе було, як вона хоче, ти добре знаєш.

— Ну, нехай буде саме для неї,— каже Джуел.— Але як ви в чорта можете сидіти й чекати...— Він дивиться татові в потилицю, очі у нього бліді, мов деревинки.

— Не гарячкуй,— каже Вернон,— вона протримається, поки він її доробить. Поки все буде готове, поки прийде її час. А коли дорога буде така, як зараз, ви хутенько доправите її до міста.

— Збирається на дощ,— каже тато.— Не таланить мені. І ніколи не таланило.— Він потирає руки об коліна.— Цей клятий лікар кожної хвилини може об'явитися. Ніяк не міг послати по нього раніше. Якби він приїхав узавтра і сказав, що їй уже пора, вона більше б не чекала. Я знаю її. Підвода чи не підвода, а не чекала б. І рознервувалася б, а я б нізащо не хотів, щоб це через мене. Коли вся її рідня похована у Джефферсоні, всі її кревні там дожидають, їй би хотілося рушити туди не гаючись. А я дав їй слово, що ми з хлопцями одвезем її туди так швидко, як тільки мули вправляться, аби спочивала собі у мирі.— Він потирає руки об коліна.— Страшенно мені це все не подобається.

— Коли б усякому тут не кортіло чимскорше її сплавити,— каже Джуел своїм різким злим голосом.— І ще Кеш під вікном без угаву гупає молотком, випилює цю...

— Така її воля,— каже тато.— В тобі нема ніякої любові, ніякої доброти до неї. І ніколи не було. Ми ні від кого не будемо залежні, ми з нею,— каже він.— І ніколи залежними не були. Тож їй легше спочиватиметься, коли вона знатиме, що це її рідний син випиляв дошки й забив цвяхи. Вона звикла сама себе обходити.