Розділ «В свою останню годину»

— Але все-таки три долари,— кажу я.— То ти хочеш, щоб ми їхали, чи ні?— Тато потирає коліна.— Завтра надвечір ми повернемось.

— Та що ж...— каже тато. Він дивиться через поле, волосся у нього зачесане набік, ясна повільно жмакають дрібку тютюну.

— То їдьмо,— каже Джуел. Він спускається з ганку. Вернон влучно спльовує в пилюгу.

— Тоді до завтрашнього вечора,— каже тато.— Я б не хотів, щоб вона чекала.

Джуел оглядається, потім рушає навколо хати. Я входжу в сіни, ще перед дверима чую голоси. Наша хата стоїть на косогорі, і через сіни знизу завше протяг. Якщо пір'їна впаде біля передніх дверей, то її піднесе навкосяк мало не до стелі, аж поки вона досягне низхідної течії при задніх дверях — оце ж так і голоси. Коли входиш у сіни, їх чути наче над головою.

Кора

Це мене найдужче вразило. Це було так, наче він знав, що більш ніколи її не побачить, що Енс Бандрен спроваджує його від смертного ложа матері, і що він у цьому світі її вже не побачить. Я завжди казала, що Дарл не такий, як решта їх. Що він материної натури і щиро її любить. Не те що Джуел, котрого вона так тяжко породила, і леліяла, і балувала, а він то роздратований, то нахмурений, і раз у раз дошкуляє їй своїми вибриками, аж мені відлупити його хочеться. Він такий, що не прийде до неї попрощатися. Він радше відмовиться від прощального материного поцілунку, але не прогавить нагоди заробити три долари. Він — Бандрен з голови до п'ят, нікого не любить, ні за що не дбає, йому тільки б поживитися дешевим коштом. Мій чоловік каже, що Дарл просив їх зачекати. Каже, Дарл мало не навколішках благав, щоб не відсилали його від матері, коли вона в такому стані. Але Енса і Джуела нічим не проймеш, їм треба тих три долари. Від Енса й не можна було чогось іншого сподіватись, але подумати, щоб цей хлопець, Джуел, міг забути, що вона стільки літ доглядала його так самовіддано, так явно вирізняла його з-посеред них усіх... — ні, мене не одуриш: мій чоловік, містер Талл, каже, що вона любила Джуела менше від інших дітей, але я знаю, як воно насправді. Я знаю, вона була прихильніша до нього серцем, саме через ті його риси, які спонукали її і з Енсом Бандреном змиритися, хоч он мій чоловік каже, що їй треба було б отруїти його. За три долари втратити прощальний материн поцілунок!

Що ж, оцих три тижні я щоразу приходила до неї, коли тільки випадала нагода, іноді навіть занедбувала власну сім'ю і родинний обов'язок, і все, щоб утішити її в останню хвилину, щоб коли їй доведеться постати перед Великою Безвістю, то хай би поряд була знайома людина, що додала б їй трохи відваги. Я не кажу, що я за це гідна похвали, просто я сподіваюся, що й мені хтось так само допоможе у мою останню годину. Але, дяка богові, круг мене будуть обличчя моїх любих рідних, моєї плоті й крові, бо я маю щастя в чоловікові й дітях, не те що більшість жінок, хоч і в мене не без домашніх прикрощів.

Вона жила самотньо, самотня у своїх гордощах, приховуючи від людей своє лихо, не показуючи, як до неї ставляться в родині, бо от же не встигла й охолонути вона в труні, а вже її везуть за сорок миль ховати, глумлячись над волею божою. Не хочуть покласти в ту землю, де Бандрени лежать.

— Але вона сама цього забажала,— сказав мій чоловік.— Таке її власне бажання, щоб спочивати серед своїх кревних.

— Тоді чого ж вона не поїхала туди за життя? — відказала я.— Ніхто б її тут не затримував, навіть цей найменший — він майже досить виріс, щоб стати таким самим себелюбним і твердосердим, як і решта їх.

— Таке її власне бажання,— повторив мій чоловік.— Я сам чув, як Енс це казав.

— І ти, звичайно, віриш Енсові,— сказала я.— Такий, як ти, повірить. Ні, не кажи мені.

— Я просто вірю, що дечого він не може від мене приховати.

— Ні, не кажи,— сказала я.— Жінчине місце з чоловіком і дітьми, жива вона чи небіжчиця. Хіба ти хотів би, щоб я повернулася в Алабаму й покинула тебе з дівчатами, коли прийде моя година, щоб я з власної волі залишила тебе, порушила присягу ділити з тобою щастя й горе, до смерті й по смерті?

— Ну, люди різні бувають,— сказав він.

— Маю надію. Бо я намагалася чесно жити перед лицем бога й людей, задля втіхи й радості свого законного чоловіка, задля любові й поваги своїх законних дітей. Тож коли прийде моя пора, я з чистим сумлінням можу сподіватись нагороди за виконаний обов'язок, і оточуватимуть мене люди, яким я дорога, і прощальний поцілунок кожного з них буде мені нагородою. Не так, як Едді Бандрен, що помирає самотньою, криючи свої гордощі й розбите серце. Для неї скін — це, бачите, втіха. Вона лежить напівсидячи, щоб було видно, як Кеш труну збиває, і стежить, щоб він не зробив її на стук-грюк, що зовсім не дивно було б, коли всіх їх тільки те і цікавить, як зайвих три долари швидше заробити, поки не задощило і річка не розлилася, що й не переберешся через неї. Як і не дивно було б, якби вони, не підрядившись перевозити те дерево, надумали повантажити її на підводу і перекинути на другий берег з усією постіллю і вже там дати змогу померти смертю, настільки християнською смертю, наскільки буде їхня ласка.

Такі вони всі, крім Дарла. Оце ж мене найдужче вражало. Часом, бува, я втрачаю віру в людську натуру, сумніви мене обсідають. Але бог щоразу повертає мені віру і являє щедротну свою любов до власних створінь. Це не Джуел, якого вона завжди пестила, не він. У нього в голові тільки, як би йому заробити ще три долари. Це Дарл, якого називають диваком, ледарем, котрий, мовляв, байдики б'є не згірш від Енса, тоді як Кеш — добрий тесля, що завжди має більше роботи, ніж встигає впорати, і Джуел — такий, що його тільки та робота цікавить, якою можна заробити добрі гроші або похизуватися, і ще та напівгола дівчина, що все стовбичить над Едді з віялом і, тільки хто хоче заговорити до недужої, підбадьорити її, сама спішить за неї відповісти, не підпускаючи нікого близько.

Це був Дарл. Він підійшов до дверей, став і подивився на присмертну матір. Тільки подивився на неї, і я знову відчула щедротну любов господа і його милосердя. Я побачила, що з Джуелом вона просто прикидалася, що це з Дарлом її єднали справжнє порозуміння й щира любов. Він тільки подивився на неї і навіть всередину не входив, щоб вона не побачила його й не смутилася, знаючи, що Енс спроваджує його геть і він більш ніколи її не побачить. Він нічого не сказав, а тільки подивився на неї.

— Чого тобі, Дарле?— спитала Дьюї Делл, не перестаючи махати віялом, швидко так спитала, навіть його не підпускаючи ближче. Він не відповів. Він тільки стояв і дивився на присмертну матір, серце його переповнювала така любов, що й слів для неї нема.