Розділ «В свою останню годину»

— Наруга,— повторила вона.— Судити його треба, що так з нею чинить.

— Він хоче її поховати якнайладніше,— сказав я.

Розшукавши Джуела, я й кажу йому, що, може, він узяв би одного з моїх мулів та поїхав у Закрут — де там Енс. Він нічого не відповів. Тільки бликнув на мене тими своїми більмами, щелепи йому побіліли, мов кістки, та й пішов гукати Дарла.

— Що ти надумав? — спитав я.

Він не відповів. Показався Дарл.

— Ходім,— сказав Джуел.

— Чого ти хочеш? — спитав Дарл.

— Відтягнімо підводу,— кинув Джуел через плече.

— Не дурій,— сказав я.— Не про це мова. Та й не зарадиш цим.

Дарл теж був проти, але Джуела ніщо не проймало.

— Заткни свою чортову халяву,— гримнув він.

— Що тут, що там — однаково ж вона лишиться,— сказав Дарл.— Тоді її відтягнемо, коли тато повернеться.

— То ти мені не поможеш? — ошкірився Джуел, більма його спалахнули і обличчя затремтіло, як у лихоманці.

— Ні,— сказав Дарл.— Не поможу. Почекай, поки тато вернеться.

Стоячи у дверях, я дивився, як він штовхав і волік підводу. Я стояв на схилі, і раз мені навіть здалося, що він висадить нею задню стіну повітки. Потім подзвонили на обід. Я його гукнув, але він не оглянувся.

— Ходім пообідаємо,— сказав я.— Поклич хлопчака.

Він, однак, не відповів, тож я сам пішов обідати. Дівчина сходила по хлопчака, але вернулась без нього. Серед обіду ми почули, як він знову верещить, відганяючи того канюка.

— Наруга це,— сказала Лула.— Суща наруга.

— Він робить що може,— озвався я.— Сноупса за півгодини не вхоркаєш. Вони там у холодку й до вечора просидять, торгуючись.

— Робить, кажеш? — перепитала вона.— Робить!.. Він уже забагато наробив.