Розділ «В свою останню годину»

— Але все-таки я його, мабуть, умовлю,— каже він.— Людина людині підсобить у скруті, коли вона має хоч краплю християнської крові.

— Таж ви можете моїх мулів позичити,— сказав я, і він добре знав, що це я цілком певно кажу.

— Дякую вам,— сказав він.— Але вона хотіла б їхати на власних.— Я теж добре знав, що він каже цілком певно.

Після вечері Джуел поїхав верхи до Закрута по Пібоді. Я чув, що Пібоді мав сьогодні бути там у Варнера. Повернувся Джуел близько півночі. Пібоді подався кудись за Інвернес, але з Джуелом приїхав дядько Біллі зі своєю ветеринарною сумкою. Бо, як казав він, людина не дуже й відмінна від коня чи там мула, хіба тільки тямковитістю бідніша.

— Що з тобою, парубче? — питає він Кеша.— Принесіть-но сюди матрац, стілець та чарочку віскі,— це вже до нас.

Він примусив Кеша випити віскі, а тоді випровадив Енса за двері.

— Йому ще поталанило, що це та сама нога, яку він минулого літа зламав,— журно каже Енс, плямкаючи губами й покліпуючи.— Хоч це добре.

Ми постелили матрац Кешеві під ноги, на матрац поставили стільця, сіли на нього вдвох з Джуелом, дівчина тримала лампу, а дядько Біллі взяв пучку тютюну й заходився до роботи. Кеш довгенько таки опирався, перше ніж зімлів. Потім уже лежав тихо, і тільки великі краплини поту застигли у нього на обличчі, так наче почали котитись, а тоді зупинилися й стали його чекати.

Коли він очуняв, дядько Біллі вже склався й пішов. Кеш усе силкувався щось сказати, аж урешті дівчина нахилилась і витерла йому рота.

— Його інструменти,— сказала вона.

— Та приніс я їх,— сказав Дарл.— Я забрав.

Кеш знову спробував заговорити, і вона нахилилась.

— Він хоче їх побачити,— сказала вона.

Отож Дарл приніс ті інструменти, їх розклали біля постелі, щоб він міг простягти руку й помацати, коли йому покращає.

А вранці Енс узяв коня й поїхав у Закрут до Сноупса. Вони з Джуелом постояли на подвір'ї й переговорили, потім Енс сів верхи й від'їхав. Гадаю, це Джуел уперше дозволив кому-небудь сісти на свого коня, бо поки Енс не вернувся, він увесь час неприкаяно снував туди-сюди й поглядав на дорогу, немов щохвилини мав кинутись у погоню за Енсом і відібрати коня.

Годині о дев'ятій почало вже припікати. Ось тоді я й побачив першого канюка. Раніше, мабуть, туман заважав. В усякому разі, поки добре не розвидніло. На щастя, вітерець віяв не в бік хати. Але вже коли я їх побачив, мені здалося, що запах чути й серед поля, за цілу милю від садиби, а вони без кінця кружляли й кружляли, щоб на всю околицю було знати, що у мене в клуні.

Я був ще за добрих півмилі від хати, коли почув, як верещить цей хлопчисько. Я подумав — у криницю впав абощо, і метнувся щодуху на подвір'я.

Там їх більше десятка сиділо на гребені клуні, хлопчисько ганявся за одним по двору, наче за індиком, а той трохи злетить, щоб ухилитись, і знов сяде на дах повітки, де там він побачив його на труні. Припікало вже добре, і вітер уліг, чи перемінився, чи тощо, тож я пішов пошукати Джуела, коли де й Лула вийшла.

— Зроби що-небудь,— сказала вона.— Це ж наруга.

— Оце ж я й збираюся,— сказав я.