Розділ «В свою останню годину»

— Сюди, голубе! — каже Джуел.

Кінь ураз поривається до нього. Так швидко, що шкура збігається складками й вихриться, мов полум'я. Закинувши гриву й задерши хвоста, очі ходором, кінь рвучко підбігає ближче — і знов зупиняється, ноги випростані, дивиться на Джуела. Той упевнено підходить до коня, кладе руки йому на спину. Якби не Джуелові ноги, вони були б як дві вирізьблені фігурки, виставлені на сонце.

Тільки-но Джуел пробує його доторкнутись, як він стає дибки й кидається на нього. Обабіч Джуела вимахують копита, мов ті крила; він зміясто вигинається між копит, під занесеним тулубом. Ще й не встигши відштовхнутись руками, він чує, як усе тіло його піднеслося в повітря, затрималось поземно, і ось уже гнучкий, як змія, він намацує коневі ніздрі й знову опускається на землю. Потім вони застигають напружено, пройняті жахом,— кінь ледь відсахнутий на заціпенілих нетвердих ногах, голова похилена, Джуел — п'ятами вперся в землю, одною рукою затуляє ніздрі коня, а другою раз у раз пестливо поплескує його по шиї, запекло кленучи всякими словами.

Вони стоять так напружено й нажахано, кінь тремтить і стогне. Та ось Джуел опиняється у нього на спині. Пригнувшись, він злітав вгору, наче вимах батога, тіло його вже напівдорозі зливається з крупом коня. Ще хвилину кінь стоїть розкаряч, схиливши голову, і раптом зривається бігти. З пагорба вони несуться чвалом, Джуел аж на шиї коня, він вчепився в загривок, мов п'явка. Перед огорожею кінь різко зупиняється.

— Ну,— каже Джуел,— можеш і перепочити, коли збив оскому.

У клуні Джуел зіскакує на землю ще до того, як кінь зупинився.

Кінь іде в стійло, Джуел за ним. Не обертаючись, кінь копає в нього, але попадає копитом у стіну, так наче хто з пістолета вистрелив. Джуел лупить його в живіт, кінь вигинає шию назад і щирить зуби. Джуел б'є його по морді кулаком і, протиснувшись до корита, вилазить нагору. Припавши до ясел, він нахиляє голову й дивиться поверх стійла за двері. Стежка порожня, йому навіть не чутно, як пиляє Кеш. Він хапливо нагрібає вгорі кілька оберемків сіна й тягне до ясел.

— Їж,— каже він.— Жери цю чортячу потерть, поки дають, байстрюченя. Синочок ти сучий,— додає він.

Джуел

Це тому, що він стовбичить під самим вікном — гупає молотком, ширкає пилкою з цим чортовим ящиком. Просто на очах у неї! Аж подих їй забиває цим стуканням і пилянням, вона бачить, як він немов каже їй: бач, яку добру штуку я майструю для тебе! Казав же я йому, щоб робив це десь в іншому місці. Боже, казав я, тобі кортить укласти її туди? Це як ото він був малим хлопцем і вона сказала, що коли б їй трохи добрив, то вона б виростила квіток. А він схопив деко, побіг до клуні й приволік його повне гною.

Та й усі вони порозсідалися, мов канюки. Дожидають, віяльцями обмахуються. Я ж казав: та перестань ти пиляти й цвяхи загачувати, заснути не даєш, а її руки лежать на ковдрі, як два зсохлі корінці, скільки не мий їх — дочиста не відмиєш. Мені видно віяльце і руку Дьюї Делл. Казав же, дайте їй спокій. Пиляють і стукають і зняли над головою у неї такий вітер, що коли втомлений, то й дихати нема чим, і цей чортів рубанок «все менш, все менш, все менш»— аж кожен, хто дорогою йде, зупиниться і скаже: он який він вправний тесля. Коли б це я, а не Кеш звалився тоді з церкви, і коли б це мене, а не тата придушило колодою, то тепер не було б так, що кожен йолоп з усієї округи приходить витріщатись на неї, бо якщо є господь бог, то якого чорта він на світі. То ми вдвох із нею були б на високій горі, і я скочував би каміння звідтіля усім їм просто в морди, підбирав би й кидав униз, в морди і в зуби, їй-бо, аж поки вона б заспокоїлась і цей чортів рубанок перестав би «все менш, все менш», і ми б мали спокій.

Дарл

Ми дивимось, як Вернон виходить з-за рогу й підіймається сходинками. На нас він навіть погляду не зводить.

— То ви готові?— питає він.

— Якщо ви вже запрягли,— кажу я. І ще кажу:— Зачекайте...

Вернон зупиняється, дивиться на тата. Потім спльовує, стоячи на місці. Спльовує достойно й виважено в самий куток під ганком, де пилюга. Тато повільно тре руки об коліна. Погляд його втуплений по той бік кручі, через поле. Джуел трохи приглядається до нього, потім підходить до відра і знову п'є.

— Мені як і всім не подобається, коли хто нерішучий,— каже тато.

— Але ж три долари — це гроші,— кажу я.

Сорочка на горбу в тата вигоріла більше, як в інших місцях. Однак слідів від поту на його сорочці нема. Я ніколи не бачив їх у нього на одежі. Одного разу, коли йому було двадцять два роки, він занедужав, попрацювавши на сонці, і тепер він каже, що помре, як упріє. Мабуть, він і сам у це вірить.

— Але якщо вона не дотягне до вашого повороту,— каже тато,— їй буде досадно.