Розділ «В свою останню годину»

Джуел знову пірнає. Ми стоїмо спиною до течії, дивимось на воду в тому місці, де він заглибився, й тримаємо вдвох безживну мотузку, як би тримали пожежний рукав, дожидаючи води. Раптом позад нас у воді опиняється Дьюї Делл.

— Примусьте його вернутись,— каже вона.— Джуеле!

Він виринає, стріпує волосся з-над очей. Ось він пливе до берега, течія зносить його вниз.

— Гей, Джуеле! — гукає Дьюї Делл.

Ми стоїмо з мотузкою в руках і бачимо, як він, добувшись берега, стає на ноги. Край води він нахиляється й щось піднімає. Тоді вертається берегом. Це він знайшов шнур для розмітки. Він зупиняється напроти нас, роззирається, немов ще чогось шукає. Тато йде вздовж берега до вигину річки. Він хоче ще раз подивитись на мулів, округлі тіла яких плавають, тихо потираючись одне об одного там, де спокійна вода.

— Де ви діли молоток, Верноне? — питає Джуел.

— Йому дав,— відповідає Вернон, киваючи на Вардамана. Вардаман дивиться, де тато. Потім обертається до Джуела.— Разом з косинцем.

Вернон не спускає погляду з Джуела. Він підходить до берега, минає мене й Дьюї Делл.

— Іди звідси,— кажу я їй Вона нічого не відповідає, дивиться то на Джуела, то на Вернона.

— Де молоток? — питає Джуел.

Вардаман біжить угору схилом і приносить його.

— Він важчий за пилку,— каже Вернон.

Кінець шнура Джуел прив'язує до ручки молотка.

— У молотку більше дерева,— каже Джуел. Він і Вернон стоять один проти одного, дивляться на Джуелові руки.

— Але він пласкіший,— каже Вернон.— Пливуча його частина втричі довша. Візьми краще рубанок.

Джуел дивиться на Вернона. Вернон теж високий; обидва довгі й кощаві, вони стоять лицем у лице, змоклий одяг щільно облягає тіла. Лон Квік міг навіть за хмарним небом визначити час із точністю до десяти хвилин. Здоровань Лон, звичайно, не малий Лон.

— Чому ти не виходиш з води? — питаю я.

— Він не попливе так, як пилка,— каже Джуел.

— Попливе скоріш як пилка, ніж як молоток,— каже Вернон.

— Закладіться,— каже Джуел.